Мамо, ти про що узагалі говориш? – дивиться на мене донька із непідробним здивуванням, – Як можна? Ти ж знаєш нашу ситуацію. І як? От так просто візьмеш і поїдеш?
Коли мама моя вдруге вийшла заміж, мені було вісімнадцять. Пам’ятаю, яким для мене було неприємним сюрпризом те, що у неньки узагалі може бути особисте життя, адже я росла у щирій впевненості у тому, що саме я є основним сенсом її існування.
Мама все зрозуміла, ми поговорили. Ніколи не забуду ті її слова. М’яко і з величезною любов’ю вона поставила чіткі межі і всі крапки над “І”. Так, я її дитина і вона вдячна всевишньому за те, що я в неї є, але… вона також жінка. Вона жива, має почуття і власні вподобання. У мене своє життя, а вона житиме своїм. Ми назавжди – найрідніші, але віднині кожен іде своїм шляхом:
— Я – твоя підтримка, твоя опора, твоя мама. Ти – моє сонце, моє життя, моє найбільше щастя. Однак, ти вже не мале дитя, а я ще не стара.
Мені спочатку було дуже важко усвідомити те, що от так тепер буде, але згодом до мене таки дійшло: мама має рацію.
Стосунки зі своїми дітьми я намагалась вибудувати правильно з самого початку. Були мама і тато. зі своїми потребами вподобаннями і труднощами, а були діти, у яких був свій світ і своє життя. Ми були близькі і дуже, але я не клала останнє на алтар батьківства. Усе в розумних межах.
Я й досі матері вдячна за ту науку. Ми з чоловіком пара, не розчинились у дітях і коли ті полинули з батьківського гнізда, нам не було нудно удвох. Ми не були незнайомцями які жили під одним дахом певний час і яких поєднувало піклування про нащадків. Ми мали спільні інтереси, спільні плани і своє життя.
Син нині мій за кордоном навчається, а от донька моя тут, в Україні. Вона заміжня, має двох діток і останнім часом я її не впізнаю.
Бачите, сім’я мого зятя у якій він єдина дитина, робить усе заради його блага. Сваха у старій курточці ходить без зачіски і маникюру, але дарує онуці дорогий телефон.
Вона нещодавно з гордістю розповідала мені що у них підлога у кімнаті провалилась, але вони те місце тепер просто обходять, адже гроші собі шкодують.
— Оце придбала молодим кавоварку. Хай дітям добре буде, а ми що, не обійдемо?
Мені дико і смішно це слухати було. Чим гордитись і хвалитись, я не зрозуміла.
Найприкріше, що донька моя почала чекати і від нас із чоловіком подібного ставлення до себе. Тобто, все що ми маємо і що заробляємо повинно було б іти у їхню сім’ю за замовчуванням. Нам нічого уже не потрібно, ми ж маємо єдине світло у вікні – її сім’ю, онуків.
От тільки ні я, а ні чоловік такого не тільки не розуміємо, але й не підтримуємо. Так, доньку любимо, онуків обожнюємо, але не до останнього шматка хліба. У нас своє життя, свої плани і потреби. Крапка.
От і остання ситуація. Ми з чоловіком вирішили у Хмільник поїхати на три тижні. гроші відкладали на те рік, економили, чесно скажу, адже от так просто з кишені таку суму не дістанеш.
Можливо, моя донька і не дізналась би про ту поїздку, але нам потрібно було, аби хтось за домом наглянув і тварин погодував.
— Хмільни-и-и-к? – протягла вона так, ніби ми на Мальдіви від’їжджаємо, – Ого, то скільки грошей. А у нас ремонт, між іншим. Нам потрібна ванна нова і кахель на кухню. Всі в боргах, придбати не можемо. Не хотіли б ви участь прийняти? Не надто гарно виходить, що свекор буде стояти зі шпателем, а ти, тату у санаторії відпочиватимеш. Як так, що ті батьки нам усе, до станнього, а ви лиш про себе думаєте. Мені соромно батькам в очі дивитись уже. Невже вам на мене байдуже?
Вискочила доня і ключів не взяла, довелось за гроші просити про послугу сусідку.
Ми вже другий тиждень тут і другий тиждень донька від мене трубку не бере. Образилась пані.
А я не розумію і досі, чому така реакція?
От скажіть, хіба ми із чоловіком не вірно вчинили? Ми не маємо права на власне життя і пртреби?
Ви б також не поїхали оздоровитись? Віддали б гроші донці?
01,12,2023
Головна картинка ілюстративна.
