Вона впевнено вела машину, прямуючи до рідного села, до батьківської хати. Ще влітку вирішила провести тут відпустку, тож зібрала теплі, затишні, улюблені речі: два пледи, піжаму, вовняні шкарпетки, книги, дорогу каву, добрий чай. Кіт на ім’я Панас велично й незворушно вмостився на сумках, байдуже поглядаючи у вікно, наче всі два роки свого життя тільки те й робив, що мандрував автомобілем. У село – то й у село, аби годували вчасно та гладили частіше.
Раніше на відпустку завжди вирушали до моря. Та рік тому не стало чоловіка, і відчуття утрати все ще живе в душі. У сина своя сім’я, інші інтереси, а море вже давно перестало вабити. Хотілося поблукати лісом, вдихнути густий аромат хвої, збирати гриби, готувати смажанку з білих і солити рижики з листям смородини, ласувати суницею та варити з неї варення, пекти ватрушки, пити парне молоко, слухати, як тужливо прощаються з відлітаючими на південь лелеками, і шепотіти їм: повертайтеся.
Що це, питала вона себе, чому так кортить босоніж ступати по чистих, щойно вимитих, пофарбованих дошках підлоги, сидіти на лаві біля печі з книгою в руках, час від часу ворушачи догоряючі дрова, дивитися на нічне небо, всіяне зорями, що здається куполом, який починається від самої землі, а не від даху сусідньої багатоповерхівки? Хотілося прокидатися вранці від співу птахів, від звуків природи, а не від гуркоту машин. Може, це втома від міста, від людних вулиць? Чи так буває, коли тобі за сорок?
Село було жилe, з невеличкою крамничкою, а місто – за якихось п’ятнадцять кілометрів, не так уже й далеко. Попереду ще три тижні відпустки, на календарі – вересень. Інколи майнула думка залишитися в хаті на зиму, але чи впорається?
Настав час прислухатися до себе, витягти на світ Божий потаємні мрії та втілити їх у життя. А якщо стане важко, завжди можна повернутися.
Панас вийшов із машини, обережно позираючи довкола й тулячись до ніг, мов вірний пес: трава така висока, у ній може хтось ховатися. Він міський хлопець, звик до квартирного життя, а тут якісь зарості, пташки співають, метелики гасають.
Вона розчинила двері й вікна навстіж, принесла з дровітні оберемок дров. Піч кілька разів невдоволено пирхнула димом у хату, але згодом заспокоїлася, сухі дрова затріскотіли, розгорілися.
Прибирала, засукавши рукави, перекушувала бутербродами, намащуючи хрусткий багет арахісовою пастою й запиваючи чаєм. Панас, підкріпившись шматочком вареної курки, спостерігав за її метушнею, вмостившись у кріслі. А вона, віджимаючи ганчірку для підлоги, раптом зловила себе на тому, що співає. Слів пісні не пам’ятала, лише наспівувала мелодію з якогось фільму. Сама собі здивувалася – давно не співала.
Вересень у селі – час збору врожаю: того ж дня вона купила в сусідів овочі, яйця, відро яблук, банку меду й зазирнула до місцевої крамнички.
Відпочивала на ґанку, загорнувшись у пухнастий махровий халат. У ранніх осінніх сутінках затишно світилися віконця в хатах, гавкали собаки. На небі Господь увімкнув Місяць, випустив погуляти Велику Ведмедицю з ведмежам, а сам, мабуть, сів у крісло читати вечірню газету, похитуючи ногою в пухнастому капці біля теплого каміна. Палаючі дрова час від часу пирхали, іскрили, а іскри гасли, падаючи на землю. “Ой, дивіться, зірка падає!” – казали в цей час люди.
Панас знайшов у траві жабку й не знав, що з нею робити. Вечір пах фіалками, стиглою малиною й яблуками.
Поки в старенькій духовці рум’янився капустяний пиріг, вона крупно нарізала стиглий помідор, сир і житній хліб, відкрила банку з оливками, заварила чай із корицею. Вечеря вийшла пізня, але смачна.
Вранці прокидалася рано, йшла до лісу. Дихала, вдихала пахощі, усміхалася, розмовляла з дятлом, питала, чи не турбує його голова, ділилася хлібною скоринкою з білкою. Гриби запікала в сметані, із яблук варила варення: з медом, грушами.
Вересень тішив теплими сонячними днями, тихими вечорами, заспокоював, мов відвар пустирника, кликав на кухню варити каву, пекти імбирне печиво до сніданку чи сирний пиріг, обіймав вечорами за плечі теплим картатим пледом, зігрівав ноги м’якими вовняними шкарпетками, садовив на ту саму лаву й подавав до рук улюблену книгу.
Панас усе ще не виявляв бажання знайомитися з місцевими принадами, але з радістю виходив вечорами на ґанок, щоб разом із господинею помилуватися зоряним небом. Сусід нещодавно скосив траву довкола хати, і тепер тут пахло кавуном. У скошеній траві шурхотіли мишенята, збираючи сухі травинки: стара миша змотає траву в клубки й зв’яже на холодну зиму велику теплу ковдру, що пахнутиме солодкою конюшиною.
Якось вона вибралася на місцеве кладовище, щоб прибратися на могилах рідних. Біля одного зі свіжих горбків лежала собака. Звичайна дворова, невеличка, худа, з сумними очима. Від запропонованого пиріжка відвернулася. Сусіди пояснили: нещодавно не стало самотньої старенької, і її собака залишилася сиротою, цілими днями тиняється там.
Вона прийшла вранці, сіла поруч із цим утіленням журби й почала говорити. Про те, що старенькі люди відходять, і нічого з цим не вдієш, їх не повернути, як би ми не хотіли. Про те, що вона теж пережила втрату близьких і розуміє її.
Але є час для смутку й час для радості. Час смутку минув, пора йти додому й жити далі. “Я назву тебе Люся,” — казала вона, гладячи собаку. — “Ми приходитимемо сюди, обов’язково, але житимемо в хаті, топитимемо піч, варитимемо кашу, чекатимемо зиму. Ви з котом охоронятимете дім, а я їздитиму на роботу. Взимку все засипле снігом, ми розчищатимемо доріжки, зліпимо снігову бабу, нарядимо ялинку на Новий рік, зробимо годівничку для птахів. Ходи, Люсю, я дам тобі теплого супу, покришу хліба, усе буде добре.” І собака пішла…
…У листопаді на підмерзлу землю випав сніг і вже не розтанув. Сонячних днів в останньому місяці осені було мало, але це не заважало їхньому щастю. Воно було поруч, тут і зараз, у кожній дрібниці, і не залежало від погоди: в чашці чаю, вазочці з варенням, у калейдоскопі барв дивовижних світанків, у собаці, що відійшла від переживань й жадібно їла кашу, у природі, що притихла й заснула до весни, у пухнастому котові, що згорнувся клубком, навіть у запаху гіркуватого диму з комина, у звуках води, що набиралася у відро з колодязя. Не страшні морози й холод, якщо на серці тепло, а в хаті затишно. У кожного має бути куточок, де він знаходить гармонію, де слухає й чує, де може забути прикрощі. Вона знайшла це місце.
– Мамо, ти що, не повертаєшся до міста, скоро зима? – питав син по телефону.
– Не можу, я ж Люсі пообіцяла. Вона мені повірила. Ми ще не зліпили снігову бабу. Краще ви приїжджайте до нас на Новий рік, буде чудово! Тут казково! Я знайшла на горищі лижі, дві пари. Рибу запечемо з травами…
Вона говорила й усміхалася, а небо над нею було куполом і починалося від самої землі.
Зима готувалася вкрити світ пухнастою товстою ковдрою.
