— Мамо, ти з нами поїдеш! — наполягала донька, – Там ми не зможемо купити одразу велику квартиру, але якщо ти продаси свою хату, то можемо купити велику двокімнатну квартиру. Ти житимеш в одній кімнаті з Олежиком, будеш водити його в школу, а ми працюватимемо і з часом купимо більшу…
Навколо були ящики, картонні коробки. Ця квартира була моїм несподіваним домом п’ять останніх років, хоч і не хотіла цього.
— Доню, але я не хочу переїздити. Знову.
— Олежик без тебе пропаде. Олеже, скажи бабусі, щоб вона збиралася!
Онук обіймав мене, а я не знала, що робити.
П’ять років тому мене донька попросила переїхати до неї і помогти з дитиною. Олежик був хворобливим, в садок не ходив, а їм треба було заробляти.
— Мамо, дві зарплати краще, ніж одна. Що ти в своєму селі на чверть ставки заробиш? Та нічого, тобі ж уже важко з господаркою справлятися, от і поможи мені.
Мені справді було важко, хоча тоді мені було лишень сорок дев’ять років, але я мало садила і з господарки були лишень кури, а все через якесь незрозуміле виснаження. Нічого не хотілося і ні на що не вистачало сили. Ледве висиджувала ті кілька годин на роботі.
Коли донька вийшла заміж та прийшла до мене з пропозицією помогти з дитиною, то я не думала, що справлюся.
Але як тільки взяла на руки онука, то була певна, що все зроблю на відмінно.
Всі ці роки я була непомітною тінню, старалася не заважати зятеві і не попадатися йому на очі, коли він приходив додому. Та й я втомлювалася за цілий день, готуючи та прибираючи, доглядаючи дитину, що падала без сил.
І ось так пролетіли роки.
Хоч мені й було нелегко, але я вже не думала вертатися до села, думала, що з часом діти куплять більшу квартиру і я матиму свою кімнату. Донька хвалилася, що вони добре заробляють.
Але раптом новина – діти вирішила переїхати не просто в інший район, а в іншу область!
— Ти про нас та й про себе хоч подумай, що тут тебе тримає, га, мамо? Ти зрозумій, там інше життя, тепло, море хлюпоче під ногами. Продамо цю квартиру, там будинок купимо, ми про це давно мріяли!
Я слухала і втомлено посміхалася. Моя донька намагалася подати мені свою нову мрію, як мою.
А заковика була якраз в грошах і нарешті дійшла черга до нашої хати в селі. Її доглядав сусід.
— Ти ж знаєш – Іллі там роботу хорошу запропонували, Олежик слабий постійно, а там тепло. Ми поряд з будинком квітники зробимо, хочеш – грядки посадимо, га мамо? Ти ж сумувала, що в місті з нами живеш, а за селом сумуєш.
Це була правда. Я сумувала. Але не за грядками, а за іншим.
— Наш старий будинок, мабуть, і не продати вже, розвалився зовсім, та й Бог із ним, мамо! — вона махнула рукою, ніби відкидаючи щось неважливе.
Ця фраза мене різонула. “Розвалився зовсім, та й Бог із ним”. Для неї це був лише старий непотрібний будинок, а для мене — наше родинне гніздо, пам’ять про мого чоловіка Миколу, про моїх батьків.
Я багато разів казала доньці аби взяти онука в село, але вона була проти. Казала, що вигоди понад усе, дитина має жити в чистоті та без друзів, які будуть мати небезпечні забави.
— А нічого, що в нього таке буває, що лікар часом потрібен?! — обурювалася вона. — Та й молоко не всім домашнє можна… У них там у тому селі забутому і лікарів нормальних нема!
Вона бачила моє село як глушину, повну небезпек. А я бачила його як оазис спокою.
— Зрозумій, мені це не в радість, Олено, не поїду я! — мій голос звучав втомлено, але рішуче. — А тебе не осуджую, їдь звичайно! Куди ж тобі без чоловіка, твій Ілля дуже гідна людина. А я повернуся додому.
Я це сказала і нарешті зрозуміла, що дуже скучила за домом.
— Там вже й нема твоєї хати, мамо, а нам гроші потрібні! Що з тобою, чому ти мене не чуєш?
Їдучи з села, я ключі віддала сусіду Григорію, щоб придивився. Потім і взагалі дозволила йому користуватися ділянкою і будинком. У Грицька родина велика, а будинок без господаря, як то кажуть, довго не живе…
Під’їхали до воріт. Я вийшла з машини, зробила кілька кроків і… руками сплеснула від побаченого!
Я просто не впізнала свій дім! Стіни побілені, віконниці пофарбовані у світло-блакитний колір, дах, здавалося, був оновлений, а навколо дому – чистота і порядок. Будинок стояв, наче новенький, усміхаючись мені.
Тут на ґанок вийшов Григорій. Сивий, міцний, з обвітреним обличчям.
— Люба?! Яка ти стала, одразу видно, що міська! А я хазяйную, порядок підтримую, — його голос був теплий, як літній день. — Ти ж сказала будинок не кидати.
Я стояла, не в змозі вимовити ні слова.
— Син наш Василь одружився, онуки в мене народились. Ну а з Нінкою своєю я давно вже розлучився, ти чула напевно, так, Любов Олексіївно? — він говорив, дивлячись мені прямо у вічі. — Вона мене раніше щось до тебе ревнувала, як почула про мою шкільну любов до тебе. А потім сама іншого знайшла, міського… А я дім твій сторожу, чекаю і доглядаю. Думав, вже не приїдеш ніколи. А ти он яка гарна, адже я зі школи в тебе був закоханий, а ти Миколку вибрала…
Олена, яка стояла поруч, почувалася, мабуть, як на виставі, яку вона не замовляла. Зять Ілля, навпаки, посміхнувся, здається, він усе зрозумів.
Ми з Грицем проговорили майже до вечора. Він чекав. Чекав мене.
Він навчався на три класи молодше, я вважала його маленьким, але його почуття виявилося набагато міцнішим за роки і життєві обставини.
Гриць зробив високі, акуратні грядки. Я вирощувала десятки сортів: “Биче серце”, “Мікадо рожевий”, чорні, жовті, смугасті. Я годинами працювала на ділянці, і це була найкраща терапія. Коли ти бачиш, як маленьке насіння перетворюється на соковитий, червоний плід, ти відчуваєш себе творцем, сам наливаєшся силою.
— Любонько, ти відпочинь, — казав Гриць, дивлячись, як я просапую між рядами.
— Ні, Грицю, я з тобою, — відповідала я. — Мені це в радість.
Він ремонтував, я садила, а вечорами ми сиділи на ґанку, обговорюючи, як “почуваються” наші помідори.
Олена телефонувала регулярно. Спочатку розмови були напруженими.
— Мамо, як ти там? Знову дощі пішли, ти не мерзнеш у тій своїй хаті? — вона ніяк не могла прийняти, що я більше не потребую її опіки.
— Олено, вітаю. У мене чудово. У хаті тепло, Гриць піч топить. На наступному тижні з помідорів кетчуп буду робити, уявляєш?
— Який кетчуп? Мамо, ти що, справді думаєш, що ти там живеш? Які там умови? Ти ж звикла до ванни, а не до тазика. І до чого ці твої помідори? Ти про нас подумай, про Олежика!
— Олено, Олежик великий. А я про себе теж повинна подумати. Мені, донечко, залишилося стільки, скільки відміряно, і я хочу прожити це своє життя. Я не втекла, я повернулася додому.
Одного разу, не витримавши, вона зірвалася: — Ти знайшла старого сусіда, який просто хоче, щоб йому хтось доглядав за ділянкою! Ти не вдячна!
— Олено, ти не права, — я говорила спокійно. — Він не користується мною. Він доглядає за мною. Він шанує мене. Ми вчора обручки купили. Я закохана, доню, і я щаслива. А щастя – це не місце в твоїй квартирі, не допомога у догляді за онуком, а коли прокидаєшся і знаєш, що тебе чекають.
Олена мовчала. Я вірю, що вона все зрозуміє.
