Осінь вже радувала першими заморозками, але Аліса все одно вийшла з будинку з самого ранку. Вона давно мріяла отак вийти на ганок, спуститися на власне подвір’я, милуватися небом і тишею. Чоловік і донька ще спали, а вона вдихала на повні груди чисте прохолодне повітря. Це була неймовірна радість.
Поки вона отак милувалася парою, яка вилітає у неї з рота, мов дихання дракона і весело сміялася, як побачила, що з сусіднього обійстя вийшла маленька жіночка і попрямувала до колодязя на вулиці. В її руках було маленьке відерко, жінка ступала дуже обережно і так само обережно наливала води аби не пролити жодної краплі. Далі жінка так само поволі понесла воду додому.
Алісі стало ніяково, вона явно бачила, що бабусі важко нести таку малу ношу, а вона стоїть та бавиться в дитячі ігри.
– Добрий день, дайте я допоможу! – Аліса легко підхопила відерко.
Бабуся посміхнулася – тепло, ніби сонце вийшло з-за хмар.
– Ох, спасибі тобі, дитино. А то я вже зовсім стара. Руки не ті, і сила не та. А ти чия будеш?
– Мене звати Аліса, ми нові сусіди, купили дім Клименків. Ми щойно переїхали.
– А, то будемо сусідами. Мене Віра звати, бабуся Віра, – подякувала жінка за допомогу і закрила за собою двері в хату.
Аліса роззирнулася і зрозуміла, що від бабусиної хати до тепер її веде стежка, а де мав бути паркан, стоїть хвіртка. І вона так зайшла на своє подвір’я.
Поки вони облаштовувалися в новій хаті, вона ще кілька разів бачила бабусю Віру, яка несла воду, тоді гукала доньку:
– Поможи бабусі.
Та бігла допомагати, а бабуся дякувала.
– Мамо, ти знаєш, в бабусі Віри в хаті вишиті рушники, подушки стара піч із теплою лежанкою, килимки плетені на підлозі. Я таке лиш в музеї бачила.
Аліса не була здивована, вона собі так і уявляла, що бабуся цілими днями гріється на лежанці, а поруч муркотить кіт.
Але далі жінка почала розуміти, що до бабусі не приходять ніхто з рідних, інколи заходить сусідка, яку вона вже знає і все. Видно жінка була одинокою.
— Одна я, доню, — розповіла якось бабуся Віра. — Чоловік мій, Дем’ян, чотири роки тому пішов на небеса. Він був садівником, майстром на всі руки, але серце підвело. А діток своїх не мали.
— А родичі? Хтось навідує Вас? — запитала Аліса.
— Ну… є племінниця у мене, Оксана. Вона живе у місті, приїжджає. Восени обов’язково, коли треба запаси збирати, — у голосі старої жінки прозвучала ледь помітна гіркота, і вона одразу змінила тему. — А ти, Алісо, чим займаєшся?
— Я архітекторка. Але зараз будую тут, у селі, своє життя. Мій чоловік Максим — інженер. Ми втекли від міської метушні.
— Як добре! Тоді Ви, певно, розумієтеся на будівництві? — бабуся Зоряна схрестила руки. — Бо моя піч… то моя біда. Майстер брався, брався, та нічого до пуття. Хтось каже, що вона вже свою пісню відспівала. А я без неї — ніяк.
Аліса оглянула піч. Це була велика, старовинна конструкція, і тріщини, що пронизували кладку, були загрозливими.
— Тут потрібен не просто майстер, а пічник. Ми запросили майстра і до вас пришлемо. Все буде добре.
Коли майстер пришов до бабусі, то прямо сказав, що треба все переробляти, але бабуся відмовилася робити це на зиму. Але якось вдалося дещо замастити глиною, прочистити димохід, єдине, що вирішили комин перемурувати аби не сталося біди.
Так бабуся й перезимувала, а на весну пічник взявся за роботу. Це влетіло в копієчку, але Аліса сама оплатила послуги, чоловік був з нею згідний.
– Маємо помагати сусідам, тим більше, бабуся не зможе таку суму оплатити, – сказав Максим.
Навесні бабуся Віра вчила Алісу, що коли садити, як доглядати за городом, в які свята його не чіпати. Вона сама так само садила картоплю і «дрібне», як вона говорила, тобто, цибулю, моркву, бурячки, редиску, капусту, кріп, петрушку, помідори попід хату.
Коли настала осінь, то вперше бабусю навідали родичі.
З дорогого позашляховика вийшла Оксана, племінниця бабусі Віри. Це була висока, пишна жінка, що випромінювала статус та несмак: золоті каблучки на майже кожному пальці, масивні золоті ланцюжки та яскравий макіяж. Її супроводжував чоловік, Віктор, мовчазний, у дорогому спортивному костюмі.
Вони почали швидко виносити з льоху банки з консервацією, мішки з картоплею та яблука, не вітаючись. Максим вирішив зав’язати розмову, але Оксана лиш пирхнула на нього.
– Ви що за одні?
– Ми сусіди, пані. Відремонтували піч вашій тітці.
Оксана лише презирливо окинула його поглядом:
– Ох, “сусіди”. Які добрі люди. І скільки вам тітка пообіцяла за цю “благодійність”?
– Робота коштує. Але ми не беремо грошей. Це наш подарунок бабі Вірі. Чи, може, ви, як турботлива племінниця, хочете нам заплатити? – Максим вирішив перевірити її.
– Я вам нічого не зобов’язана! Ви – стороння людина, яка намагається втертися в довіру! Віктор, поїхали!
Вони швидко завантажили багажник і поїхали, навіть не попрощавшись із бабусею Вірою, яка вийшла на ґанок.
На початку зими бабуся злягла.
Аліса щодня її навідувала, приносила їй бульйони, свіжий хліб та допомагала по господарству. Іноді з нею сиділа її стара подруга, пані Катерина, місцева вчителька на пенсії.
Бабуся Віра слабшала.
Племінниця Оксана жодного разу не приїхала, хоч Аліса телефонувала до неї.
Вони лікували її на свої гроші, возили на огляди в місто, вона їм стала за справжню бабусю.
Жінка стала на ноги, але навесні вже нічого не садила.
В кінці літа, коли буяли квіти, вона сиділа на лаві і милувалася красою. Такою замилуваною і відійшла.
Сусіди організували церемонію, відспівування відбулося у старій сільській церкві. На поминках, звичайно, з’явилися Оксана та Віктор.
Після офіційної частини, коли всі гості почали збиратися в хаті для поминального обіду, Оксана з Віктором до будинку не пішли. Вони вийшли на город, жваво жестикулюючи.
– Ти розумієш, яка тут площа? Це ж можна продати як дві ділянки під забудову! – кричав Віктор, показуючи рукою на річку.
Аліса, бабуся Катерина та Максим, які стояли біля вікна, спостерігали за цією цинічною сценою.
– Боже, вони ділять те, що ще не їхнє. На похороні, – сумно сказала Катерина. – Вони ніколи не приїжджали їй допомогти, лише прилітали на готове.
Через три тижні Алісу викликав нотаріус. Оголошення заповіту стало громом серед ясного неба.
Бабуся Віра заповіла все своє майно: хату, землю та все рухоме майно своїй сусідці Алісі.
Оксана та Віктор отримали облизня.
Оксана вибухнула:
– Негайно відмовтеся! Це не ваше, це наше родинне по праву! Ви її прикуськали, поки вона була слаба!
– По якому праву? – спокійно відповіла Аліса. – По праву відсутности? По праву того, що ви кинули її напризволяще? Віра Сергіївна була цілком при свідомості, коли підписувала документи.
– Я подам до суду! Влізли в довіру до старої, щоб заволодіти її землею!
Оксана та Віктор подали кілька позовів, стверджуючи, що віра Сергіївна була недієздатна, але всі свідчення (сусідів, Катерини, навіть лікаря) були на користь Аліси.
Після остаточної перемоги у суді Аліса прийшла до Катерини, щоб подякувати.
– Я знала, що вона так зробить, – сказала Катерина. – Вона мені розповіла, що викликала нотаріуса після того, як ти з Максимом відремонтували піч. Вона сказала: «Добро завжди віддає сторицею. Буде ще моя хата жити, як піч жива».
