Не думала я, що через звичайний посуд у мене з Настею, моєю невісткою, вийде така суперечка. Здавалось би, що простіше: допомогти людині, полегшити їй життя, коли і так справ повно. Та інакше вирішила б я, що їй це неприємно? А тут виходить, що мої старання для неї – це «зайва турбота». Як таке може бути?
Настя, звичайно, з першого погляду мені здалась трохи дивною. Тиха, серйозна, завжди якась така врівноважена. Я відразу помітила, що вона намагається все контролювати. Може, на вигляд, і мила, але відчувалось, що кожен рух зважує, кожне слово контролює. Скажу прямо: при знайомстві особливої радості я не відчула. Та, думаю, не мені ж із нею жити. Головне, щоб мій син був щасливий.
Коля у нас молодець. Працював, старався, і зрештою вони змогли купити власну квартиру. Довго жили на орендованій, складали кожну копійку. Я допомагала, чим могла, хоча моєї пенсії і так ледве на комунальні вистачає, особливо взимку. Але сиділа з дітьми, поки вони працювали, водила їх на гуртки, навіть до себе приводила іноді – щоб вони трохи відпочили. Вважаю, це дуже багато, адже діти – це відповідальність їхніх батьків, а не дідів чи бабусь.
Але коли я приходила до них додому, звісно, могла допомогти і з іншими дрібницями. Якщо годувала дітей, то мила посуд після себе – не буду ж залишати брудний. Іноді помию ще й той, що залишався в раковині. Настя щоранку кудись поспішає, а там часто повна раковина. Я ж не проти допомогти – це ж не щось велике.
І ось якось я поставила тарілки в шафу не зовсім так, як звикла Настя. Ну що тут такого? Але вона тоді підійшла до мене і спокійно так сказала:
— Мамо, я вас прошу, не мийте більше в мене посуд. Мене це дратує.
Я аж оторопіла. Як це може її дратувати? Це ж дрібниця! Я лише хотіла полегшити їй роботу. Ніби вона ще молода, не настільки досвідчена, щоб усе тягнути сама. Але тут, я бачу, якась інша причина. Можливо, щось її турбує, а це просто такий привід «випустити пару». Не могла ж вона так накинутись лише через посуд.
Я, звісно, синові натякнула: «Що це у вас не можна посуд мити?». Але Коля лише знизав плечима:
— Мамо, вона просила вас не використовувати миючий засіб, а лише соду.
Я лише руками розвела. Думаю, як так – заборонити миючий засіб? Мені було цікаво, для чого він тоді стоїть у них під раковиною. І Коля пояснив:
— Вона ним плиту миє. Може, і раковину. Але на посуд не хоче використовувати.
Ну, думаю, могла б так і сказати. Я б і не брала той засіб. Просто сказала б: «Мийте содою», — і все. А так усе якось двозначно виходить. А я ж не намагалася її образити.
Після тієї розмови я на деякий час про це забула. Прийшла якось забрати дітей на гурток, і раптом на кухні бачу справжній безлад. З ранку там усе стоїть, навіть миски з-під тіста, каструлі, повна раковина тарілок. Я зітхнула, закотила рукави і взялася до роботи, щоб у них порядок був. Навіть і не почула, як Настя зайшла до кімнати і стала за мною. Вона стояла мовчки, поки я вже майже закінчила, а потім сказала:
— Мамо, я вас просила не мити посуд. Це для мене важливо.
Я відклала ганчірку і знову подивилася на раковину. Посуд вимитий, раковина чиста. Нічого поганого я не зробила. Можливо, для неї це справді дрібниця, але мені приємно, коли вдома порядок.
— А що я мала робити? Дивитися на весь той бруд? – обурено відповіла я, повертаючись до Насті.
А вона, не кажучи нічого, просто перекрила кран і різко прошепотіла:
— Я не раз вам говорила, що мене дратує, коли ви миєте посуд. Ви виливаєте забагато води, миєте з таким напором, що можна ванну наповнити! Ми всі тут маємо економити воду!
Тут я вже не стрималася і розреготалася:
— Ну що ти таке кажеш? Яка економія? Ми ж не в пустелі живемо!
Вона тільки зітхнула і повернулася до раковини.
— Мамо, ви просто не розумієте. Я привчаю дітей економити воду. Вони знають, що треба берегти природу. А вам все одно, хоч і знаєте, що мене це дратує!
Я лише похитала головою, бо зрозуміла, що це все – виправдання. Вона просто не хоче, щоб я робила щось у їхньому домі. Не може ж доросла жінка так перейматися через «економію води», правда?
Вийшла я з дому сина з важким серцем. Не стала більше сперечатись. Я чекала, що син мене підтримає, що скаже Насті, що я лише допомогти хотіла. Але коли поділилася з ним цією ситуацією, він лише відповів:
— Мамо, Настя хоче жити по-своєму, не варто втручатися.
І стало так гірко. Тепер я не знаю, чи піду до них ще раз, доки Настя не попросить вибачення. Чому вона так до мене? Чи, може, справа в чомусь іншому, що вона приховує?
