— Дмитре, ти подивись на себе! Ти цілу годину витратив на те, щоб збирати конструктор із чужою дитиною! Хіба ти не розумієш, що твій час, твої емоції, твої сили мають належати твоїй власній сім’ї? — Мій голос, як я відчувала, звучав напружено, майже дзвінко, але я не могла стриматись.
Мій єдиний син, Дмитро, сидів навпроти мене у своїй кухні, спокійний і неприступний, як скеля. Він повільно відклав свій телефон, на якому щойно показував мені чергове відео з малим Андрійком, і подивився мені прямо в очі.
— Мамо, я вже пояснював. Андрійко — це частина мого життя, частина моєї родини, — його тон був рівним, але я відчувала за ним сталеву рішучість. — І частина моєї любові до Олени. Він мене приймає. Я його виховую. Що в цьому поганого?
— Поганого? Ти питаєш, що поганого?! — Я майже зірвалася. — Погано те, що це не твоя дитина! Вона не носить твого прізвища, у ній немає нашої спадковості! Ти забуваєш про своє призначення, про продовження нашого роду, заради чужого потомства! Хіба ти не хочеш мати своїх, рідних онуків? Я не розумію, чому ти так легко віддаєш свою енергію комусь іншому!
— Я нічого не «віддаю», я будую, — відповів Дмитро. — А ти… ти просто не хочеш прийняти мій вибір. Я вже давно тобі казав: він такий же мій, як і той, хто народиться у нас пізніше.
— Пізніше? А коли це «пізніше» настане? — Я знизила голос, намагаючись перейти на більш маніпулятивну інтонацію. — Коли ти витратиш усі свої ресурси на чужу дитину, а вона, твоя дружина, лише радітиме, що отримала безкоштовну няню і годувальника? Ти для неї — просто зручний інструмент, Дмитре. Ти не бачиш очевидного.
Це була та найгостріша ситуація. Розуміння того, що мій син свідомо обрав шлях, який, на моє глибоке переконання, загрожував самій ідеї нашої родини, нашої спадковості. Це був не просто вибір жінки, це був вибір проти мене, проти нашого роду.
Я завжди дотримувалася чітких, традиційних поглядів на сімейні стосунки. У моєму світі, де панували принципи логіки і зважених рішень, я ніколи не розуміла ні жінок, ні чоловіків, які вступали у шлюб і бралися за виховання дітей своїх нових партнерів. Хіба це не здається дивним? Чи не відчувають вони фальші?
«Це ж не їхні діти, — завжди думала я. — Вони навіть не згадають про них у майбутньому, адже на першому місці завжди будуть справжні батьки, які дарували життя, піклувалися і захищали».
І ось це нещастя, ця дивна ситуація, наздогнала мене. Мій єдиний син, мій Дмитро, вирішив, що виховувати чужу дитину своєї обраниці — це цілком прийнятно і навіть “благородно”.
Коли він вперше привів Олену, вона справила на мене приємне враження: інтелігентна, освічена, гарна жінка. Але коли я дізналася, що вона виховує сина від попередніх стосунків — малого, жвавого Андрійка, — моє серце стислося від тривоги. Я одразу побачила проблеми.
— Дмитре, а ти все добре обдумав? — спитала я його тоді, коли вони тільки-но почали зустрічатися.
— Звісно, мамо. Олена — чудова.
— Я не про Олену. Я про дитину, — уточнила я, намагаючись говорити максимально тактовно. — Це велика відповідальність. Ти впевнений, що тобі це потрібно? Тобі варто зосередитися на тому, щоб створити своє гніздо і думати про своїх дітей.
Він лише відмахнувся.
— Мамо, Андрійко — прекрасний хлопчик. Він не заважає нашим стосункам.
Після їхнього весілля я намагалася донести до сина, що це неправильно, що його увага має бути розподілена інакше. Я наводила логічні аргументи, говорила про майбутнє, про розподіл фінансових ресурсів. Я згадала про свій заповіт, хоча це було і не зовсім коректно.
— Ти будуєш дім, вкладаєш свої сили, — намагалася я його переконати. — А коли з’являться ваші спільні діти, ти не зможеш приділяти їм достатньо уваги, бо вже будеш виснажений. Хіба не хочеш справжніх, рідних онуків, мамо?
Він був непохитний. Він говорив, що Андрійко приймає його як рідного, що вони знайшли спільну мову, і що Олена тільки радіє.
— Звичайно, вона радіє! — подумки відсікала я. — А хто б не радів у таких обставинах? Додаткові, безкоштовні та люблячі руки, які зможуть забезпечувати її та її дитину! Це ж ідеальна ситуація для неї! Вона отримує все, не втрачаючи нічого. А мій син він просто дарує своє життя чужій родині.
Мої спроби достукатися до нього були безрезультатними. Дмитро неначе закрив усі двері. Після чергової, особливо напруженої розмови, я вирішила, що мені потрібна зовнішня підтримка. Я почала обговорювати це питання зі своїми подругами, жінками мого віку, які мали життєвий досвід і, як я думала, здоровий глузд.
Ми зібралися у Ліди за чашкою кави.
— Уяви собі, Лідо, мій Дмитро. Він повністю розчинився у цій родині. Нещодавно Олена купила Андрійкові дуже дорогу іграшку, і він навіть не заперечував. Каже, що “хлопчик заслужив”, — розповідала я, підвищуючи голос.
Ліда, жінка дуже консервативних поглядів, одразу мене підтримала.
— Ти абсолютно права, Маріє. Абсолютно! Це неправильно. Це ж не ваше! Це ж не продовжує ваш рід! Мій син, слава Богу, розсудливий. Я б ніколи не дозволила йому так помилитися. Це просто не по-людськи. Ти потім будеш вкладатися, виховувати, а коли йому виповниться вісімнадцять, він скаже: “Дякую, але мій тато — он той чоловік”. І ти залишишся ні з чим.
Галина, ще одна наша подруга, теж кивнула, підперши рукою підборіддя.
— Я бачу, що це відмінна риса поколінь. Моя донька теж каже, що це “нормально”. Але що тут нормального? Жінки, побачивши можливість, знаючи, що кожен зустрічний чоловік буде готовий прийняти їх у сім’ю, ніколи не почнуть думати головою! Вони просто знайшли зручний спосіб влаштувати своє життя.
Ми всі згадували свою молодість. Мені тоді було важко навіть уявити, щоб я зі своєю дитиною могла розраховувати вийти заміж за когось. Це здавалося неможливим, майже нереальним. Навіть тоді, коли жінка була з дитиною, вона сприймалася суспільством інакше. А зараз що? Лояльність, толерантність, “сучасні цінності”.
— От скажи мені, Галю, — звернулася я до подруги. — Хіба є чоловіки нашого віку, які ставляться до цього так само м’яко, як нинішнє покоління?
— Звичайно, ні! — вигукнула Галина. — Ми виховані на інших принципах. Це ж про спадщину, про продовження прізвища! Це про родове дерево, яке він рубає, аби виростити чужу гілку!
Ця підтримка мене зміцнила. Я відчула, що я не самотня у своїй тривозі. Це дійсно відмінна риса поколінь. Якщо заохочувати таку “безбатьківщину” (як мені здавалося), нічим добрим це не закінчиться для суспільства.
— Потрібно дивитися наперед, — підсумувала я тоді. — Ми не можемо дозволити, щоб наші діти так помилялися.
Попри те, що мої подруги вже опустили руки, кажучи: «Не втручайся, це його життя», я не втрачаю надії. Я єдина, хто може врятувати його від цієї, як я вважаю, фатальної помилки.
Я вирішила змінити тактику. Якщо прямі розмови не діють, я буду діяти м’якше, але наполегливіше. Я стала частіше приходити до них додому, але приносила подарунки лише для сина.
— Це для тебе, Дмитре. Новий годинник. Ти повинен виглядати солідно, — говорила я.
Я намагалася спілкуватися з Оленою так, щоб вона відчувала, що вона — гостя, а я — справжня господиня становища.
Одного разу я прийшла, коли вони обговорювали якісь фінансові питання. Олена говорила про те, що їм потрібно внести значну суму за навчання Андрійка.
— Ми обговорювали, що я покрию більшу частину, — сказав Дмитро.
— А чому? — Я одразу втрутилася. — Хіба його батько не повинен про це дбати? Це ж його обов’язок! У тебе ж є свої цілі! Свої перспективи!
— Мамо, його батько не бере участь у його житті, — тихо відповіла Олена, намагаючись стримати емоції.
— Ну, він же є! — Я була непохитна. — А ти, Дмитре, ти маєш відкладати ці кошти для своєї майбутньої дитини. Для мого онука! Ти не повинен витрачати свої можливості на чужі обов’язки.
Я подивилася на Олену. Вона стояла, стиснувши губи. Це була моя ціль — показати їй, що вона є тягарем, і що мій син не належить їй повністю.
— Я дійсно бажаю їм розлучення, — зізналася я сама собі. Це може здатися дивним, але я вважаю це «зло на благо». Адже всі розсудливі люди розуміють: вважати чужу дитину своєю, ігноруючи свою спадковість, — це неправильно. Це егоїзм і безвідповідальність перед родом.
Я також визнаю, що частково тут є і моя провина. Можливо, я не догледіла, припустилася помилки у вихованні сина, дозволила йому стати надто м’яким, надто «сучасним».
— Я повинна була раніше пояснити йому про цінність нашого прізвища, — говорила я своїй сусідці. — Він мій єдиний син. Я не можу просто взяти і залишити його родове дерево на волю долі.
Я вирішила, що тепер буду діяти інакше. Я не буду просити його кинути Олену. Я створю умови, за яких вона сама зрозуміє, що її присутність у його житті — це перешкода.
Я почала частіше запрошувати Дмитра на вечері тільки до себе, з аргументом: «Мені потрібно поговорити з тобою про справи, які стосуються твого майбутнього, а не чужих дітей».
Я стала давати йому доручення по господарству у своєму домі, які вимагали часу, відволікаючи його від сімейних справ.
— Ти мій єдиний спадкоємець, — наголошувала я, коли він казав, що не має часу. — Ти повинен розуміти, що твоє майбутнє, твій фінансовий стан — це важливо.
Я не припининю своєї боротьби. Я бачила у дзеркалі рішучу жінку, яка готова піти на все, аби її єдиний син прозрів. Я знала, що роблю це заради нього, заради його справжнього щастя, хоч він цього і не розуміє.
Я буду боротися за те, щоб він зрозумів, що є речі важливіші за миттєві почуття. Я відновлю стовпи нашого роду, навіть якщо для цього доведеться зруйнувати його нинішній союз. Це — мій обов’язок. І я від нього не відмовлюся.
хіба ж не так?
Головна картинка ілюстративна.
