— Маріє Іванівно, чому ви так поводитеся з нами? Ми з хлопцями маємо всі підстави залишатися тут, адже це наш дім, і ми нікуди не збираємося переїжджати!
— Олено, ти помиляєшся в цьому! Тільки близькі родичі можуть претендувати на таке майно! Спершу покажи, що твої сини дійсно пов’язані з моїм сином. Вони зовсім не нагадують його зовні!
— Гаразд, Маріє Іванівно, я все підтверджу! Але якщо це виявиться так, то ви передасте свою оселю їм у спадок!
Я пам’ятаю той день, ніби він стався вчора. Сонце ледь пробивалося крізь завіси в нашій вітальні, а повітря було наповнене напругою, яка накопичувалася роками.
Ми стояли обличчям до обличчя з Марією Іванівною, моєю свекрухою. Я не могла більше стримуватися, бо це стосувалося не тільки мене, а й моїх синів, Олексія та Сергія.
Вони гралися в сусідній кімнаті, не підозрюючи про бурю, що розгортається. Але я знала: це кульмінація всього, що накопичилося за роки нашого спільного життя з Андрієм, моїм чоловіком.
Тепер, коли його не було поруч, все набуло ще гострішого забарвлення. Я мусила захищати нашу родину.
Все почалося багато років тому, коли ми з Андрієм тільки-но закінчили університет. Ми познайомилися на лекціях з економіки, де він сидів позаду і завжди жартував над моїми нотатками.
Я була старанною студенткою з маленького містечка, а він – хлопець з великого міста, з харизмою, яка притягувала всіх навколо. Наша перша розмова сталася після пари, коли я загубила зошит.
— Олено, це твій? – Він підняв мій зошит з підлоги, посміхаючись так, ніби знав усі мої секрети.
— Так, дякую! Я б без нього не змогла підготуватися до іспиту.
— Давай я тобі допоможу. Я добре розбираюся в цих формулах. Може, зустрінемося в бібліотеці?
Тоді я не думала, що це початок чогось серйозного. Але ми почали зустрічатися, проводити години за книгами, а потім – гуляти парком, говорити про мрії.
Андрій мріяв про кар’єру в бізнесі, а я – про стабільну роботу в фінансах. Він розповів про свою родину: батьки рано пішли з життя, залишивши йому квартиру в центрі міста, і єдина близька людина – мама, Марія Іванівна, яка жила окремо в своєму будинку на околиці.
— Мама в мене строга, але добра, – казав він. – Вона завжди хотіла, щоб я знайшов когось, хто цінуватиме сімейні цінності.
Я посміхалася, уявляючи, як все буде ідеально. Ми одружилися одразу після випуску, в скромній церемонії з друзями та родичами. Переїхали до його квартири – просторої, з високими стелями та видом на парк. Життя здавалося казкою.
Незабаром народився Олексій. Я пам’ятаю той ранок, коли Андрій тримав його на руках.
— Він такий крихітний, Олено. Дивись, у нього мої очі!
— Так, коханий, він весь у тебе. Ми станемо найкращою родиною.
Але з появою дитини прийшли й виклики. Я взяла відпустку по догляду, бо малюк потребував постійної уваги. Андрій працював у фірмі, приносив додому зарплату, а я займалася домом. Марія Іванівна спочатку раділа онуку, приносила іграшки, але скоро почала коментувати.
— Олено, чому ти не повертаєшся на роботу? Діти ростуть, а ти сидиш удома.
— Маріє Іванівно, Олексій ще малий, йому потрібна мама поруч. Андрій згоден з цим.
— Ну, мій син завжди був м’яким. Але жінка повинна сприяти родині фінансово.
Її слова дратували, але я намагалася не реагувати. Андрій тільки сміявся.
— Не звертай уваги, мамі просто нудно. Вона любить нас.
Через два роки народився Сергій. Тепер у нас було двоє хлопчиків, галасливих і енергійних. Я проводила дні в іграх, годуванні, прогулянках. Марія Іванівна приїжджала рідше, але її візити завжди супроводжувалися порадами.
— Ці діти такі активні. Не схожі на Андрія в дитинстві, він був спокійним.
— Кожна дитина унікальна, Маріє Іванівно. Вони беруть найкраще від нас обох.
— Можливо. Але ти впевнена, що все робиш правильно? Може, найми няню і йди працювати.
Я кусала губу, намагаючись не відповідати різко. Андрій бачив мою роздратованість.
— Давай поговоримо з мамою. Я скажу їй, щоб не втручалася.
Але коли він говорив з нею, вона тільки відмахувалася.
— Синку, я просто турбуюся про вас усіх і хочу, щоб ваша родина була міцною, Олена повинна розвиватися професійно, а не сидіти склавши руки вдома цілими днями.
Час минав невблаганно швидко, і наші хлопці підростали, стаючи все більш незалежними і цікавими до світу навколо: Олексію виповнилося п’ять років, Сергію – три, і я вирішила, що настав час повернутися на роботу, щоб поєднати материнство з кар’єрою.
Знайшла я посаду в місцевому банку з гнучким графіком, який дозволяв мені балансувати між обов’язками, і це стало новим етапом у моєму житті. Андрій пишався моїм рішенням і підтримував мене в усьому.
— Ти молодець, Олено. Тепер ми обидва будемо будувати наше майбутнє.
Але Марія Іванівна знайшла новий привід.
— Тепер ти працюєш, але зарплата в тебе копійчана. 15 000 гривень на місяць – це ж смішно. Ти вийшла за Андрія через його квартиру, правда?
— Ні, Маріє Іванівно, я кохаю вашого сина. Квартира тут ні до чого.
— Не обманюй себе. Без нього ти б нічого не мала.
Її слова ображали мене мене , але я терпіла все це заради миру в родині і заради Андрія, який завжди намагався згладити кути.
— Мамо, будь ласка, перестань говорити такі речі, Олена є невід’ємною частиною нашої родини, і ми щасливі разом.
— Я тільки кажу правду, синку, як я її бачу, і хочу, щоб ти був обережним.
Життя тривало. Хлопці пішли до школи, Олексій захопився футболом, Сергій – малюванням. Ми з Андрієм планували подорожі, мріяли про великий будинок. Але одного дня Андрій почав скаржитися на втому.
— Щось я не в формі, Олено. Може, перевіритися в лікаря.
Ми пішли до клініки, і діагноз змінив усе. Ми боролися разом: візити до лікарів, процедури, надія на покращення. Марія Іванівна допомагала, приносила їжу.
— Тримайтеся, діти. Андрій сильний, він впорається.
Але з часом стало зрозуміло, що ситуація складна. Андрій слабшав, але ми не здавалися. Хлопці підтримували тата малюнками, розмовами.
— Тату, коли ти повністю одужаєш і відчуєш себе краще, ми всі разом поїдемо на море, щоб покупатися в теплій воді і побудувати замки з піску?
— Обов’язково поїдемо, синочку мій, я обіцяю тобі це від усього серця, і ми проведемо там незабутній час.
Я проводила ночі біля нього, тримаючи за руку.
— Ми переможемо це разом, коханий.
— Я знаю, Олено. Ти моя опора.
Марія Іванівна теж змінювалася, ставала м’якшою.
— Олено, дякую, що ти з ним. Ти добра дружина.
Але доля розпорядилася інакше. Коли Андрія не стало з нами, світ ніби зупинився. Хлопці плакали, я намагалася бути сильною. Марія Іванівна спочатку підтримувала, але потім щось перемінилося. Вона почала говорити про квартиру.
— Олено, це майно мого сина. Ви повинні подумати про переїзд.
— Маріє Іванівно, це наш дім. Хлопці тут виросли.
— Але ви не пов’язані з цим так, як я думала.
Її сумніви в батьківстві хлопців вирвалися назовні. Вона натякала, що вони не схожі на Андрія.
— Подивися на них. Очі, волосся – все чуже.
— Це абсурд! Вони його сини!
Але вона наполягала. І ось дійшло до тієї розмови, з якої я почала. Після моїх слів про підтвердження вона розгубилася, але погодилася.
— Добре, Олено. Якщо ти права, я передам свій будинок хлопцям.
Ми пішли до нотаріуса, зафіксували угоду. Я була впевнена в результаті, бо знала правду. Чекання на аналіз було напруженим. Хлопці запитували.
— Мамо, чому бабуся така сумна?
— Вона просто переживає, синочку. Все буде добре.
Марія Іванівна уникала мене, але одного вечора зателефонувала.
— Олено, може, передумаєш? Не треба цього.
— Ні, ми вже домовилися.
Коли результати прийшли, вони підтвердили все на 100%. Я показала їй папери.
— Бачите, Маріє Іванівно? Вони його сини.
Вона зблідла, сіла на стілець.
— Як я могла сумніватися? Андрій був би розчарований мною.
Я не тріумфувала, тільки сказала.
— Головне, що правда перемогла.
Наступного дня вона прийшла з документами. Переписала свій будинок на онуків, склала заповіт.
— Олено, вибач мені. Я була сліпа. Ви – моя родина, єдині, хто в мене залишився.
Ми обійнялися, і сліз не стримати. Хлопці раділи.
— Бабусю, ти найкраща!
З того дня все змінилося. Марія Іванівна стала частиною нашого життя по-справжньому. Вона допомагала з хлопцями, готувала улюблені страви, розповідала історії про Андрія в дитинстві.
— Пам’ятаю, як Андрій будував замки з піску. Олексій схожий на нього в цьому.
— Так, бабусю. Розкажи ще!
Ми їздили на пікніки, святкували дні народження разом. Одного разу, на річницю, вона сказала.
— Олено, дякую, що не відштовхнула мене. Я б залишилася самотньою без вас.
— Ми родина, Маріє Іванівно. Разом ми сильніші.
Хлопці росли, Олексій став капітаном футбольної команди, Сергій виграв конкурс малювання. Марія Іванівна пишалася.
— Мої онуки – талановиті!
Я повернулася до роботи, підвищили до 25 000 гривень, і ми планували ремонт. Життя набуло нових барв. Марія Іванівна переїхала ближче, щоб бути поруч.
— Давайте влаштуємо сімейну вечерю щотижня.
— Чудова ідея!
І так, крок за кроком, ми будували нове життя, сповнене тепла та розуміння. Справедливість дійсно існує, і вона приходить, коли найменше очікуєш.
Головна картинка ілюстративна
