Я стояла на порозі їхньої кухні, тримаючи в руках ту саму вазу з маминого сервізу, яку впізнала миттєво. Серце калатало, ніби хотіло вистрибнути. Олена саме витягувала з полиці мої тарілки – ті самі, з тонким золотим кантом, що я купувала ще в молодості на базарі в Києві.
– Олено, це мої тарілки! – мій голос тремтів, але я намагалася тримати себе в руках. – І ваза. Це з мого сервізу! Як вони опинилися тут?
Вона повернулася, обличчя спочатку спалахнуло, а потім набуло байдужого виразу.
– Маріє Петрівно, ну що ви починаєте? – відповіла вона спокійно, ставлячи тарілку на стіл. – Це ж просто посуд. Ми позичили, бо в нас гостей багато було. Повернемо, коли захочете.
– Позичили? Без слова? Я вам ключі давала, щоб квіти полити, а не щоб мої речі виносити! – я відчула, як щоки горять. – Це не позика, це нечесно!
Сашко увійшов на кухню, почувши голоси.
– Мамо, заспокойся, – сказав він, обіймаючи мене за плечі. – Олена не хотіла нічого поганого. Просто знадобилося, а тебе не було.
– А попросити? Сказати? Я б дала, Сашку! Мені не шкода, але так за спиною. – я відступила крок, тримаючи вазу міцніше.
Олена посміхнулася криво.
– Ну, якщо так переживаєте, то забирайте зараз. Тільки не робіть з цього сцену. Ми ж сім’я.
Я мовчки поклала вазу в сумку. Того вечора я пішла додому з важким серцем, розуміючи, що довіра тріснула, як та стара чашка.
Мене звати Марія Петрівна, і мені вже за шістдесят, але я не з тих бабусь, що сидять удома біля телевізора. Все життя я гарувала на заробітках – спочатку в колгоспі, потім на фабриці, а коли Союз розвалився, поїхала до Польщі на сезонні роботи.
Збирала яблука, полуницю, працювала на будівництвах – куди тільки не закидала доля. Кожна копійка йшла в скарбничку: на освіту дітям, на хліб насущний, а головне – на мрію.
І мрія збулася: синові Олександру я купила квартиру в новому районі Києва, двокімнатну, з ремонтом, за 55 000 доларів. То були мої заощадження за двадцять років важкої праці.
Дочки – Наталка і Світланка – повиростали, повиходили заміж і поїхали за чоловіками: одна до Львова, друга до Одеси. З чоловіком розійшлися давно, ще коли діти були малі, – він не витримав моїх від’їздів.
Тепер я на пенсії, 3200 гривень на місяць, але вистачає: їжджу в санаторії в Трускавці чи Миргороді, зустрічаюся з подругами в кафе, іноді на пару днів до моря. Я маю заощадження і це дозволяє жити так, як того хочу. Життя нарешті стало спокійним, як тиха річка після бурі.
Живу в своїй старій трикімнатній квартирі в центрі, яку отримала у спадок від батьків. Пропонувала комусь із дітей переїхати до мене – місця вистачить, і економія.
Але вони відмовилися. “Мамо, нам зручно окремо”.
Мені ж до сина їхати незручно: метро, автобуси, година в дорозі. Тому я й користуюся свободою – то в гості до подруг у село під Бровари, то на екскурсію до Чернівців.
Коли виїжджаю, ключі від квартири залишаю Олені. “Поллєш квіти, Оленко, і подивишся, щоб усе гаразд було. Ніхто не залізе”, – кажу я. Вона завжди погоджується: “Звісно, Маріє Петрівно, не турбуйтеся”. І мені спокійно – квіти в мене на підвіконні, фікуси, фіалки, герань – як діти, потребують догляду.
Так тривало роками. Я поверталася з поїздок, квартира в порядку, квіти свіжі, Олена дзвонить: “Усе добре, мамо”. Син з нею щасливий, двоє онуків – хлопчик і дівчинка, – ростуть.
Я допомагаю, чим можу: то 5000 гривень на шкільне приладдя, то продукти з ринку привозжу. Думала, сім’я – це опора. Але все змінилося поступово, як осінній дощ, що починається з крапель.
Спочатку я помітила дрібниці. Повернулася раз з санаторію, а в серванті бракує ложок – тих срібних, що від бабусі залишилися. Подумала, може, загубилася.
Потім – скатертина з вишивкою, яку я сама робила в молодості, зникла. Знову махнула рукою: може, сусідка позичала, коли я ключі їй давала разок. Але серце ніби шепотіло: перевір.
А потім стався той випадок за святковим столом. Був День народження Сашка, зібралися в них. Стіл накритий пишно: салати, м’ясо, фрукти. Я принесла свій фірмовий торт – з бісквітом і кремом, рецепт від мами.
Сидимо, сміємося, онуки бігають. І тут бачу – салатниця. Велика, кришталева, з візерунком у вигляді квітів. Точно моя! То була частина приданого Наталки, коли вона заміж виходила.
Дочка поїхала, а посуд залишила в мене: “Мамо, тобі знадобиться”. Я промовчала тоді, бо свято, не хотіла псувати настрій. Подумала: може, схожа, в магазинах багато такого.
Але вдома, розпакувавши сумки, я пішла до серванту. Відкрила дверцята – полиці порожніші, ніж пам’ятаю. Тарілок з мого улюбленого сервізу бракує п’яти штук.
Ті, з золотим кантом, куплені в 90-х на ярмарку. Салатниця дочкина – теж немає. Я сіла на стілець, руки затремтіли. Як так? Я ж довіряла Олені ключі! Вона ж обіцяла тільки квіти полити!
Подзвонила Наталці ввечері, сльози на очах.
– Доню, послухай, – почала я, голос хрипкий. – У мене речі зникають. Салатниця твоя, тарілки.Я в Олени бачила!
Наталка зітхнула в трубку.
– Мамо, ну що ви? Може, Олена позичила. Сашко ж там їсть з того посуду. Не робіть сцен. Поговоріть спокійно.
– Позичила? Без слова? Я б дала, якби попросила! А так це ж мої речі, зароблені роками праці. Я розумію, що нині модний вінтаж, але чого не запитати? Та чи мало я їм дала, що брати от так?! – відповіла я.
– Мамо, сім’я є сім’я. Не сваритися ж через посуд, – заспокоювала дочка. – Краще помиріться.
Але мені було образливо до сліз. Не через посуд – шкода, звісно, але головне – довіра. Я ж їй, як рідній! Наступного разу, коли поїхала до подруги в село, ключі залишила сусідці пані Ганні. “Ганно, поллєте квіти? Олені не кажіть, хай не турбується”. Пані Ганна кивнула: “Звісно, Маріє, не переживай”.
Повернулася – усе на місці. Але сумніви гризли. Вирішила перевірити. Попросила Сашка з Оленою в гості до себе, на чай. Прийшли, онуки радіють, бігають по кімнатах.
Я навмисне відкрила сервант: “Олено, подивися, який сервіз гарний. Хочеш, дам тобі дванадцять тарілок? У вас же гості часто”.
Вона глянула, очі забігали.
– Та ні, Маріє Петрівно, в нас свого вистачає, – відповіла швидко.
А я бачу – ті самі тарілки в неї вдома були! Потім, через тиждень, знову в них у гостях. Олена готує борщ, витягує каструлю – мою! Ту емальовану, з червоними квітами, куплену в Польщі за 300 злотих.
– Олено, а це звідки? – питаю тихо, але твердо.
Вона завмерла на мить, потім усміхнулася.
– Звідки? З магазину, мабуть.
– Ні, доню, це моя. Я пам’ятаю кожну подряпину, – кажу я, беручи каструлю в руки.
Сашко втрутився:
– Мамо, ну справді, що за підозри? Олена могла помилитися.
– Помилитися? Я ключі давала на квіти, а не на мої шафи! – підвищила я голос.
Олена поставила каструлю різко.
– Маріє Петрівно, якщо вам так шкода, то ми все повернемо. Тільки не треба звинувачень. Ми ж не крадемо, просто знадобилося.
– А чому не попросили? Сказали б: “Мамо, позич тарілки на свято”. Я б дала! – відповіла я.
Сашко зітхнув:
– Мамо, Олена соромилася просити. Думала, ви образитеся.
– Образитися? За прошене? Ні, Сашку, образливо, коли за спиною беруть, – сказала я, сідаючи за стіл.
Того вечора ми посиділи мовчки. Онуки гралися, а ми – ніби чужі. Я пішла додому пішки, хоч і пізно, щоб провітрити голову. Думала: все життя віддавала сім’ї, квартиру сину купила, а тут таке.
Потім були ще розмови. Раз Олена подзвонила:
– Маріє Петрівно, вибачте, якщо образила. Давайте ми вам усе повернемо. Тарілки, салатницю, вазу.
– Поверніть, Оленко. І надалі – просіть, якщо треба, – відповіла я.
Вона принесла пакет через день. Я мовчки взяла, не стала сваритися.
– Дякую, – сказала тільки.
Сашко приходив окремо:
– Мамо, чого ти оце сердишся на Олену? Вона добра, просто не подумала. Мені здається дуже негарно ти вчинила. Зрештою, ми ж сім’я. У тебе на балконі купа посуду ще з заробітків геть із бирками. Тобі шкода старої вази і салатниці?
– Серйозно? Ти вважаєш це нормальним. Давай я при кожному візиті буду нишком у тебе інструменти брати. Я ж сім’я, мені можна, – відповіла я.
Тепер ключі тільки пані Ганні. Їжджу, як і раніше, але з обережністю. Подруги радять: “Марію, прости, сім’я”.
А я думаю: хіба таке пробачають чи змовчують. Хай навіть то й сім’я.
Як би ви вчинили в такій пікантній ситуації, шановні читачі? Пробачилиб, змовчали? Поділіться думками.
Головна картинка ілюстративна.
