Мишко та Марія ─ друзі дитинства. Виросли у військовому містечку, де особливі стосунки між дорослими та дітьми. Батьки обох були близькі, як два брати. Їхні дружини ─ як сестри. Завжди поруч, завжди прийдуть на допомогу, підтримають, зрозуміють, підставлять плече, якщо буде потрібно. Свята відзначали разом, випробування ділили навпіл.
Діти брали приклад з батьків, тому стосунки між Марією та Мишком склалися істинно братні. Це не створювало проблем, доки вони зростали. Перші дзвіночки продзвеніли у випускному класі.
У Марійки тоді з’явився залицяльник. Перше кохання і таке інше. Дівчина літала на крилах. Захлинаючись, розповідала Мишкові, що сказав Віктор, як він на неї подивився, як запросив на танець. Чому Мишкові? Та тому що у неї не було подруг.
Дівчатка не приймали Марійку у коло свого спілкування. Вона здавалася їм якоюсь неправильною: модним одягом не цікавилася, косметикою не користувалася, пліткувати не любила. І не дивно. У військовому містечку, де вона жила, з однолітків були одні хлопчики. Тому у дівчинки сформувався відповідний стиль поведінки.
Мишко слухав подругу і чомусь сердився. А потім раптом сказав:
─ Дивись, Марійко, сильно не закохуйся. Вітя — не той, хто тобі потрібен.
─ Та годі тобі, Михайле, ─ розсміялася дівчина, ─ не перебільшуй!
А наступного дня Мишко і Віктор почубилися, бо Марійчин залицяльник посмів невдало пожартувати про її подругу. Причому хлопці почубилися досить серйозно. Для Віті непорозуміння закінчилося в медпункті.
Щастя, що вчителі та батьки зуміли зам’яти ситуацію та приховати її всередині школи. Інакше Мишко міг сильно зіпсувати свою біографію.
Минуло кілька років. Марійка та Мишко відучилися у вузах, стали самостійними. Дружили, як і раніше, часто і багато спілкувалися. Особисте життя влаштовувати не поспішали. Не зустріли поки що своїх половинок. Якщо й виникали якісь короткостровові романи, то і ті дуже швидко закінчувалися. І найчастіше тому, що їхні обранці, що чоловіки, що жінки не могли змиритися з незрозумілою дружбою Марії та Михайла.
А ті лише посміювалися. Не бачили у цьому жодної проблеми.
─ Він мені як брат, ─ пояснювала черговому шанувальникові Марія.
─ Вона мені як сестра, ─ заспокоював своїх дівчат Мишко.
Однак це не працювало. Через якийсь час, що Марійка, що Мишко знову залишалися без пари.
І ось, нарешті, Мишко зустрів Аню, яка поставилася абсолютно спокійно до дружби свого хлопця з іншою дівчиною. Стосунки розвивалися швидко. Незабаром відбулося весілля, і Мишко став сімейною людиною.
Спочатку Аня не реагувала на часті візити Марійки. Її не бентежило, що чоловік часто згадує про свою подругу, дзвонить їй, радиться з будь-якого приводу. Жінка вірила, що раз вона його дружина, значить знаходиться для Мишка на першому місці.
Але, згодом, вона почала в цьому сумніватися. Особливо після того, як Марійка теж вийшла заміж.
Виявилося, що життя Марії цікавить Михайла набагато більше, ніж його власна сім’я. Навіть поява дитини ситуацію не змінила. Мишко за першим покликом мчав до подруги, у всьому допомагав, зокрема і матеріально. Якось забрав із дому всі заощадження, щоб оплатити Марійці обстеження у відомого спеціаліста.
Аня не промовила жодного слова. Розуміла: марно. Її більше хвилювало інше. Відтоді, як Марія вийшла заміж, Мишко став якимось неспокійним, віддалився, часто дивився на дружину відсутнім поглядом. Сином майже не цікавився. Оживав лише тоді, коли з’являлася чи дзвонила Марійка. Чоловік відразу надихався, ставав тим Мишком, з яким Аня зустрілася вперше.
І жінка вирішила поговорити із чоловіком, розставити всі крапки над «і».
─ Михайле, скажи правду. Ти любиш Марійку?
─ Звичайно, ти ж знаєш, ─ не замислюючись відповів Михайло, ─ вона мені як сестра.
─ Мені здається, ти ревнуєш її до чоловіка.
─ З чого ти взяла? ─ у голосі чоловіка почулося роздратування.
─ Бачу і відчуваю, ─ Аня уважно дивилася Михайлові у вічі.
І чоловік відвів погляд. У цей же час схожа розмова відбулася і у домі Марії:
─ Маріє, скажи, навіщо ти вийшла за мене заміж? Ти ж любиш Михайла, ─ чоловік застиг, чекаючи відповіді.
─ Звичайно, люблю. Бо він мені як брат.
─ Я говорю про інше, про кохання. Зізнайся в ньому хоча б самій собі.
Жінка промовчала. А потім розплакалася сама, не розуміючи, чому.
Ці розмови нічого не змінили. Сім’ї продовжували жити, як і раніше. От тільки Марія та Мишко почали дивитися один на одного інакше. Їхні половинки ніби розплющили їм очі. І що більше вони дивилися, то більше розуміли, що справді вже давно кохають одне одного, і поводяться зовсім не як брат із сестрою.
Тепер вони намагалися зустрічатися рідше. Їм здавалося, що так оточуючі не дізнаються про їхню таємницю.
Обоє переживали через розлуку, від неможливості спілкуватися так само просто, як і раніше. Обоє бентежилися під час зустрічі, відводили очі, покривалися рум’янцем. Як, власне, й усі закохані.
Дружина Михайла та чоловік Марійки все чудово бачили, але мовчали. У невірності закохані помічені не були, тому питання про розлучення ніхто не порушував.
Поки не трапилося те, що таки змінило їхні долі. За півроку Анна розтанула, мов свічка. Михайло залишився один із малолітнім сином. Марійка не залишала їх ні на мить. Вона повністю забула, що має свою сім’ю. Чоловік, недовго думаючи, зібрав усі Марійчині речі та перевіз до Михайла.
─ Все. Досить смішити людей, — твердо сказав він. ─ Забирай її назавжди.
Так чоловік Марії вирішив подальшу долю друзів дитинства. Хто знає, наважилися б вони на такий крок чи ні.
Сьогодні Михайло Сергійович та Марія Федорівна, як і раніше, разом. Вже тридцять років. У них троє дітей та четверо онуків. Коли ця велика, дружна сім’я збирається за столом, серед них завжди присутній давній друг дідуся та бабусі, який колись був її першим чоловіком.
Svitlana Sushko.
Фото ілюстративне.
