Посеред тротуару біля ринку стояла жінка. Одяг на ній був занадто легкий для травневого вітру — старе пальто з чужого плеча, яке висіло на гострих плечах. Вона зосереджено перебирала вміст переповненого бака для сміття, витягаючи звідти порожні пластикові пляшки. Перехожі оминали її, втискаючи голови в коміри, хтось гидливо кривився.

Я зупинилася за кілька метрів. Жінка підняла голову, і я відчула, як усередині все похололо. Це була Марія Степанівна. Колись ми жили на одній вулиці.

Вісімдесяті роки в селищі були одноманітними. Марія тоді жила сама у батьківській хаті. Її першого чоловіка, Віктора, не стало зовсім молодим, і вона звикла до тиші. Щовечора вона накривала стіл на двох, ставила тарілку навпроти портрета в чорній рамці й довго розповідала йому, як пройшла зміна на пошті.

— Вітю, знову квитанції не зійшлися, — казала вона в порожнечу. — Голова гуде. Сідай вечеряти, я картоплі запекла.
Михайло прийшов до неї восени. Він був сусідом через три хати, нещодавно залишився сам із трьома дітьми.

Найстаршій Любі було вісім, Світлані — шість, а малому Павлу ледь виповнився рік. Михайло сів на краєчок стільця, не знімаючи куртки.

— Маріє, ти жінка господарна, — сказав він, дивлячись у підлогу. — Мені самому не витягнути. Я в колгоспі цілими днями, хата заросла брудом. Давай сходитися. Я заробляю, ти за домом дивитимешся. Подумай.

Марія мовчала. Вона дивилася на фото Віктора, потім на свої натруджені руки.

— А діти як? — запитала вона тихо. — Вони ж мене не знають.

— Привикнуть. Колись тобі на старості поможуть, пригріють тебе, як ти їх.

Марія погодилася не через велике кохання. Їй стало страшно, що через десять-двадцять років у цій хаті не буде кому подати склянку води. Вона перейшла до Михайла. Його обійстя було занедбане: бур’яни в пояс в квітнику, немиті вікна в хаті. Марія взялася до роботи. Вона відмивала підлогу, білила піч, шила дітям новий одяг зі своїх старих запасів.

Малий Павло почав називати її мамою через тиждень. Світлана — через місяць. Тільки Люба довго мовчала, спостерігаючи, як Марія щовечора латає її колготки.

— Чого ти це робиш? — запитала якось Люба, стоячи в дверях кухні.

— Бо дірки великі, — відповіла Марія, не піднімаючи очей. — Завтра в школу підеш у цілих.

— Тато казав, що ти просто прийшла допомагати.

— Я прийшла жити, Любо.

Згодом і Люба здалася. Марія робила для неї все: діставала кращі тканини на сукні, сиділа над її підручниками, хоча сама мало що тямила в геометрії. Коли Люба закінчила школу з відзнакою, Марія тішилася більше за батька. Вона зібрала всі свої заощадження, щоб купити доньці туфлі на підборах для вступу в інститут у місті.

— Їж нормально там, — казала Марія, запихаючи в сумку Люби банки з тушонкою та пироги. — Сама вчися, а про їжу я подбаю. Гроші ось, у кишеню заший.

Все почалися, коли Михайло раптом зліг. Він працював на будівництві, підірвав спину, і одного дня просто не зміг піднятися з ліжка. Лікарі оформили йому першу групу. Він став дратівливим від постійного болю, часто вичитував Марію, коли вона не встигала подати йому суп або перестелити постіль.

— Скільки можна возитися? — казав він. — Де гроші? Мені треба в місто їхати, домовлятися за огляд.

— Немає грошей, Михайле, — спокійно відповідала вона. — Любі на сесію відправила, Павлові на куртку. Я набрала замовлень на шиття, буду ночами сидіти.

Марія працювала на пошті, мила там підлогу після роботи замість прибиральниці, а вільний час витрачала на те, що обшивала все село. Швейна машинка стукала до світанку. Вона зовсім перестала купувати собі одяг, ходила в одному й тому ж халаті роками. Її пальці були постійно поколені голками, а очі червоні від напруги.

Потім діти виросли. Світлана та Павло переїхали до обласного центру, завели свої сім’ї. Люба вийшла заміж за Романа, чоловіка діловитого і приземленого. Вони оселилися в батьківській хаті разом із Марією та хворим Михайлом.

Одного разу за вечерею Роман сказав:

— Маріє Степанівно, ваша хата, та, де ви раніше жили, стоїть пусткою. Давайте продамо. Гроші зараз потрібні, дітям у школу збиратися, ремонт тут робити треба.

Марія здригнулася. Та хата була її єдиним зв’язком із минулим, із Віктором.

— А де ж я буду, як щось станеться? — запитала вона.

— Та куди ви підете? — втрутилася Люба. — Це ж ваш дім тепер. Ми вас не виженемо.

Марія погодилася. Гроші від продажу вона чесно розділила на три частини й віддала дітям. Собі залишила крихту — хотіла відправити Михайла в оздоровчий центр у Трускавець, але він відмовився. Він уже знав, що йому залишилося небагато.

— Не треба мені нікуди їхати, — сказав він Марії в останній вечір. — Сядь біля мене. Ти гарною мамою була. Хоч і мачуха, а краща за рідну.

Вночі Михайла не стало.

Після похорону в хаті стало тісно. Марія часто хворіла, трималася за стіни, коли йшла на кухню. Вона намагалася бути корисною: мила посуд, хоч руки вже погано слухалися, намагалася бавити онуків. Але Люба все частіше вела себе негарно.

— Мамо, ви знову розбили тарілку, — казала Люба холодно. — І в кімнаті у вас важке повітря. Ви б виходили частіше на вулицю.

Марія закривалася в себе і намагалася не виходити дітям на очі. Одного вечора вона не могла заснути й почула розмову за тонкою стіною. Говорили Люба і Роман.

— Вона стає тягарем, — почула Марія голос Романа. — Постійно треба за нею прибирати. У Павла в місті квартира менша, він її не візьме. Світлана теж відхрестилася.

— Я знаю, — відповіла Люба. — Мені шкода її, але ми не можемо перетворювати дім на притулок. Я дізнавалася, є спеціальні заклади. Там і догляд, і люди її віку. Це буде краще для всіх. Вона ж нам не рідна, врешті-решт.

Марія сиділа на ліжку, вчепившись пальцями в ковдру. Її наче приголомшило. Вона згадала ті випускні сукні, ті сумки з їжею, нічне шиття, від якого зараз тремтіли руки.

Марія підвелася, відчуваючи важкість у скронях. Вона зібрала в старий вузлик зміну білизни, фотографію першого чоловіка і свій паспорт. Коли в хаті запала повна тиша, вона тихенько вийшла в нічну темряву.

Півроку Марія жила де прийдеться. Спочатку на вокзалах, потім у покинутих дачних будиночках. Вона намагалася влаштуватися прибиральницею або доглядати за кимось, але люди не спішили довіряти незнайомій жінці.

— Нам не треба, йдіть далі, — казали їй у дверях квартир.

На ринку я підійшла до неї ближче. Марія Степанівна впізнала мене не одразу. Її очі були порожніми, наче вигоріли на сонці.

— Маріє Степанівно, це я, Оксана, — сказала я, простягаючи руку.

Вона відсахнулася, потім впізнала. Її губи затремтіли.

— Оксанко… — прохрипіла вона. — Ти тільки Любі не кажи. Не треба їм знати. Їм і так важко.

Я відкрила гаманець, витягла кілька купюр і вклала їй у руку. Марія Степанівна дивилася на гроші, як на щось незрозуміле.

— Мені б роботу якусь, — прошепотіла вона. — Я ще шити вмію. Тільки окуляри десь загубилися.

Вона знову повернулася до свого сміттєвого бака. Я стояла і дивилася, як вона акуратно складає пляшки в пакет. Мені згадалася Люба. Та сама дівчинка, яка колись у зливу стукала до мене в двері, ховаючи під курткою живе створіння. “Не блукати ж йому голодним”, — казала вона тоді.

Чому ж вона не захотіла годувати свою матір?

Я пішла до своєї машини. На лобовому склі засихав липовий цвіт, збитий ранковим вітром. Повз мене пройшла молода жінка з дитиною, вони сміялися. Марія Степанівна в цей час знайшла щось на дні бака, витерла це краєм пальта і поклала до сумки. Вона не озиралася.