Марта стояла на ґанку батьківської хати, стискаючи в руках маленьку сумку, і не могла повірити, що все її життя розвалилося за одну поїздку. Машина Андрія лише підняла пилюку на подвір’ї, і він уже відчиняв дверцята, збираючись рушати.
— Вийдеш тут, — холодно кинув він, не дивлячись у її бік.
— Що значить «тут»? — голос Марти тримався, але він здригнувся, коли вона вимовила ці слова.
— Я тепер житиму з молодою дружиною в квартирі, — самовдоволено проговорив Андрій. — Квартира куплена на маму, тож для тебе там немає місця. Мені пощастило — тесть дуже впливова людина, багата людина, а тобі… ну ти й сама впораєшся.
Марта стояла мовчки, дивлячись на знайомий двір, який тепер став чужим. Найбільшим випробуванням для неї було те, що донька — Христя — відвернулася від матері: “Я залишуся з татом… і з нею”, — сказала дівчина, не глянувши на матір.
Марта мовчки залишилася на подвір’ї. У батьківській хаті вона почувалася, як привид: нічого не нагадувало про колишнє життя, але кожен куток був рідним.
— Мартусю? Доню? Що сталося? Де Христя? — мати вибігла з кухні, обтерши руки об фартух.
— Вона залишилася з ним, — тихо промовила Марта, не піднімаючи очей.
Батько довго мовчки дивився на дочку, потім лише похитав головою і мовив: “Ну що ж, заходь”.
Далі Марта розповіла все: про розлучення, зраду, доньку і квартиру. Вона говорила спокійно, без сліз, як ніби викладала факти з газети. Мати лише погладила її по плечу, а батько мовчав, розуміючи, що слова тут ні до чого.
Перші дні в селі були важкими. Марта ходила вулицями, дивлячись на знайомі будинки і поля, ніби вперше бачила все навколо. Вечорами вона сиділа на ґанку, згадуючи, як раніше вони з Андрієм мріяли, планували, будували маленьке щастя. І тепер усе розсипалося на порох.
Батько сказав, що у них на свинофермі шукають бухгалтера.
– Досить переживати, треба змінювати обстановку. Це не найгірший початок.
Марта усміхнулася, бо від блискучого офісу в місті до свиноферми в селі — стрибок був колосальний. Але вона пішла і не пошкодувала.
Директор ферми, кремезний Гнат Петрович, одразу відчув, що Марта не проста робітниця: уважна, акуратна, відповідальна.
Вона працювала багато, затримувалася допізна, сама розробляла систему обліку. Через пів року Гнат Петрович почав радити її іншим підприємцям. Через рік Марта вже контролювала бухгалтерію всього комплексу. А ще через півтора року її запросили вести фінанси великого холдингу, який об’єднував кілька підприємств.
Директор холдингу, Орест Дмитрович, був чоловіком тихим і стриманим. Перші зустрічі з Мартою були діловими: він уважно слухав, допомагав, підказував. Але поступово вони почали спілкуватися поза роботою: кави, обіди, короткі розмови у коридорах.
— Марто, я розумію, що ви ще не готові, — сказав він одного разу. — Але дозвольте мені запросити вас на вечерю. Просто… хочу бути поруч.
Вона довго мовчала, зважуючи. Потім погодилася. Це були зустрічі без поспіху, без очікувань, але з теплом. Через два роки Орест зробив їй пропозицію — скромно, але щиро.
— Так, — сказала Марта, і цей день став початком нового життя.
Вони просто розписалися і полетіли на медовий місяць в Іспанію.
Одного дня Орест сказав:
— Хочу зробити тобі сюрприз. Познайомлю з ріднею. Вони давно чекають зустрічі з моєю дружиною.
Марта погодилася, не здогадуючись про повну несподіванку.
Коли вони увійшли до великої хати, столи були накриті, гості веселилися, музика лунала тихо. Орест гордо тримав руку Марти, ведучи її всередину.
Марта ледве встигла зняти пальто, як почула знайомий, відлунюючий сміх. Вона застигла.
За столом сиділа Христя, її донька. Поруч — Андрій, її колишній чоловік. І ще молода жінка, яка тепер була дружиною Андрія.
— То це… твоя рідня? — тихо спитав Орест, розгублено оглядаючи кімнату.
Марта дивилася на колишнього чоловіка і доньку, не відчуваючи гніву. Вона бачила двох людей, яких давно відпустила, і які тепер самі розуміли свою долю.
— Я рада, що ми всі тут, — спокійно сказала вона. — У кожного свій шлях. У мене тепер теж є своя родина. І я більше ні на кого не тримаю зла.
Андрій лише мовчав, опустивши очі. Донька дивилася на матір вперше без зверхності. Орест стискав руку Марти, не знаючи, що очікувати, але відчуваючи, що вона потребує підтримки.
Марта сіла за стіл, і атмосфера почала змінюватися.
— Мамо… — прошепотіла Христя.
Марта нахилилася до неї.
— Як ти?
— Я була не права, мамо. Мені здавалося, що я все знаю. Я навіть не розуміла, що роблю боляче. Якщо ти злишся — я прийму. Але я сумувала.
Марта доторкнулася до її плеча.
— Я також сумувала, — тихо відповіла вона.
Андрій мовчав, блідий і невпевнений. Він уперше в житті виглядав дрібним.
— Марто… — сказав він тихо.
Вона лише підняла руку, зупиняючи його.
— Не треба. У нас різні дороги. Я щиро сподіваюся, що колись ти знайдеш те, що шукав. Бо моє вже знайшло мене.
Орест повів її на вулицю, щоб дати вдихнути.
— Марто… я не знав. Якби знав…
— Ти ні в чому не винен, — спокійно сказала вона. — Ми не можемо змінити минуле. Але можемо вибрати, що робити з майбутнім.
— То що ти хочеш?
Марта глибоко вдихнула прохолодне повітря.
На душі несподівано було легко.
— Я хочу повернути своє життя. Хочу, щоб ніхто не подумав, що мені є чого соромитись.
Орест з полегшенням усміхнувся й узяв її за руку.
Вона не знала, що буде завтра.
Але вперше за довгий час — це її не лякало.
Бо поруч був чоловік, який не залишить її на подвір’ї з валізою.
Бо донька повернулася у її життя сама.
Бо її робота і успіх були зароблені власними руками.
І тому Марта знала одне:
Вона більше ніколи не дозволить нікому вирішувати, де їй жити, з ким і ким бути.
