Актова зала школи зустріла Марту сумішшю шумних вигуків, гучної музики та задушливого тепла. Людей зібралося багато — випускники різних років змішалися у суцільний гомін. Хтось голосно сміявся біля дверей, хтось тягнувся через пів столу, щоб обійняти давнього знайомого, а хтось просто сидів осторонь, вишукуючи у натовпі знайомі обличчя.

Марта повільно пройшла вздовж рядів, поправляючи темний строгий піджак. Вона не любила подібних заходів, але однокласники наполягли, що хоча б на годину варто завітати.

Зовсім поруч лунав надто голосний, дзвінкий жіночий сміх, який важко було з чимось переплутати. Марта повернула голову і відразу впізнала Світлану. Вона столяла біля вікна в оточенні кількох чоловіків і щось захоплено розповідала, активно жестикулюючи. На тлі стриманого шкільного інтер’єру Світлана виглядала надзвичайно яскраво: сукня з блискітками, що переливалася під світлом старих люстр, виразний макіяж і безліч прикрас. Коли вона підносила руку, щоб поправити короткі білі пасма волосся, золото на її пальцях та зап’ястях спалахувало яскравими відблисками.

Марта зупинилася на мить, спостерігаючи за нею. Вони не бачилися кілька років, хоча час від часу до Марти доходили якісь уривки чуток про життя колишньої однокласниці. Світлана завжди була імпульсивною, легко заводила знайомства і так само легко вступала в нові стосунки. Поки Марта роздивлялася її з боку, Світлана раптом повернулася, помітила її й на мить заніміла від несподіванки, а потім широка посмішка торкнулася її губ.

– Марто! Це справді ти? – вигукнула Світлана, залишаючи своїх співрозмовників і рвучко прямуючи назустріч. – Скільки років ми вже не бачилися?

– Привіт, Світлано, – спокійно відповіла Марта, злегка посміхнувшись у відповідь. – Справді, минуло чимало часу. Ти майже не змінилася, така ж енергійна.

Світлана без вагань обійняла її, міцно притиснувши до себе, а потім відступила на крок, щоб роздивитися подругу. На тлі блискучого вбрання Світлани Марта виглядала підкреслено суворо: стримані темні штани, класичний піджак, акуратно зібране волосся й повна відсутність будь-яких зайвих деталей чи яскравих аксесуарів.

– Ой, та де там не змінилася! – Світлана махала рукою, сміючись. – Життя крутить так, що тільки встигай повертатися. Ходи зі мною, сядемо он там у кутку, бо біля загального столу просто неможливо спокійно поговорити.

Вони пройшли до невеликого диванчика біля затишного кутка зали, де було дещо тихіше. Поки вони сідали, Марта знову мимоволі зачепилася поглядом за руки Світлани. На її пальцях виблискувало кілька масивних перснів, а на зап’ясті важко погойдувався браслет. Це виглядало дещо надмірно для звичайної зустрічі випускників, але Світлану це, здавалося, анітрохи не бентежило.

– Ну, розповідай, як ти? – Світлана склала руки на колінах, і золото знову зблиснуло. – Де працюєш? Як родина? Ти все така ж серйозна, як і в школі.

– Працюю за спеціальністю, – відповіла Марта, уважно стежачи за її виразом обличчя. – Все спокійно, без особливих потрясінь. А ти як? Чула, що ти часто їздиш за кордон.

– Ой, це ціла історія, – зітхнула Світлана, але в її очах знову з’явився той самий знайомий азартний вогник. – Працювати доводиться багато, бо дітей треба піднімати. У мене ж їх троє, ти знаєш? Старший уже зовсім дорослий стає, менші теж потребують уваги й коштів. Доводиться їздити на заробітки, щоб усе це забезпечити. Але я не скаржуся, чесно. Життя триває!

Марта кивнула. Вона знала про дітей, як і знала про те, що всі вони були від різних чоловіків. У містечку такі речі важко приховати, навіть якщо ти намагаєшся не привертати уваги.

– Це важко – постійно бути в роз’їздах і самотужки піднімати трьох дітей, – мовила Марта, уважно спостерігаючи за реакцією Світлани. – Як ти з усім цим даєш собі раду?

– Важко, звісно, – Світлана легенько торкнулася персня на вказівному пальці лівої руки. – Але я не з тих, хто опускає руки. Кожен етап у житті щось дає. Бачиш оці прикраси? Для когось це просто шматки металу, а для мене – моя особиста історія.

Марта трохи підняла брови, але мовчала, даючи подрузі можливість висловитися.

– Оцей найперший, з синім каменем, – Світлана піднесла руку ближче до світла, – це ще з юності. Я тоді була закохана у нашого викладача, коли вчилася. Такий був чоловік, розумний, гарний, слова так і лилися з нього. Правда, виявилося, що він мав родину, але цей спогад усе одно зі мною.

Марта всередині здригнулася від цієї легковажності, але лишилася зовні абсолютно спокійною.

– А це від першого чоловіка, – Світлана сперлася спиною на м’яку спинку дивана. – Коли ми одружилися, здавалося, що це на все життя. А потім просто залишив мене саму. Але от перстень залишився.

Марта слухала її і відчувала, як всередині наростає нерозуміння.

– Третій – це взагалі сміх і гріх, – посміхнулася Світлана. – Я якось пішла до лікаря. Сідаю в крісло, а там такий молодий лікар, симпатичний, але такий сором’язливий, що аж смішно було. Він навіть дивитися на мене спокійно не міг. Ну, я й вирішила, що не варто проминати такий шанс. Правда, згодом з’ясувалося, що він абсолютно не готовий до реального сімейного життя.

Світлана замовкла на мить, крутячи на пальці четвертий перстень.

– Оце найдорожче, – продовжувала вона вже тихо. – На заробітках був один чоловік. Я просто не змогла встояти. У нас був такий бурхливий роман, що я взагалі забула про все на світі. Але й він не затримався поруч. Кажуть, зараз десь у столиці живе, має іншу сім’ю.

– І ти все це носиш на собі? – не втрималася Марта, і в її голосі вперше прослизнуло легке здивування, яке вона так довго намагалася приховати. – Це ж спогади про чоловіків, які насправді просто покинули тебе. Вони пішли, залишили тебе саму з дітьми, а ти згадуєш це так, ніби це якісь здобутки.

Світлана подивилася на Марту з подивом, ніби тільки зараз зрозуміла, як це виглядає з боку.

– А чому я повинна це ховати? – тихо відповіла Світлана. – Це моє життя. Так, вони пішли. Так, було важко, я плакала ночами, коли не знала, чим годувати дітлахів, і мусила їхати на роботу за кордон, залишаючи їх на батьків. Але це все було зі мною. Ці прикраси – це не про них, це про мої почуття, які я мала в той момент.

– На твоєму місці, – спокійно і твердо мовила Марта, – я б заховала все це в найдальший куток і ніколи не нагадувала б собі про людей, які вчинили зі мною так. Чим тут хвалитися? Тим, що кожного разу все закінчувалося однаково? Тим, що ти знову залишилася одна і знову чекаєш на когось?

Світлана раптом гордо задерла голову і показала Марті палець без прикраси.

– Це місце для майбутнього. Я все ще вірю, що зустріну людину, яка стане справжнім батьком для моїх дітей і нормальним чоловіком для мене. Я не хочу закриватися від світу тільки тому, що раніше мені не щастило.

– Ти живеш ілюзіями, Світлано. Ти знову шукаєш якісь казки, замість того щоб просто жити спокійно, без цієї зайвої метушні й блиску. Чоловіки приходять і йдуть, а ти залишаєшся з тими ж проблемами.

– Можливо, ти й права, – зітхнула Світлана, дивлячись на свої руки. – Але я не вмію по-іншому. Я не можу жити в строгості й постійному очікуванні найгіршого. Якщо мені було добре хоч якийсь час, я хочу це пам’ятати.

Вони помовчали. Музика в залі стала гучнішою, хтось оголосив початок танців, і люди почали підводитися зі своїх місць, заповнюючи простір між столами.

До них підійшов один із колишніх однокласників і простягнув руку Світлані, запрошуючи її до танцю. Вона на мить вагалася, а потім легенько підхопилася з дивана, поправила свою яскраву сукню і посміхнулася Марті.

– Пробач, я відійду на хвилинку, – мовила вона. – Ти не сумуй тут.

Марта залишилася сидіти на дивані, спостерігаючи, як Світлана виходить на середину зали. Навколо вирувало шкільне свято, люди гомоніли, ділилися новинами й згадували минулі роки, а Марта все ще думала про ці два абсолютно різні погляди на один і той самий життєвий досвід.