Маршрутка запізнювалася, і я стояла під дірявим навісом зупинки, переступаючи з ноги на ногу, щоб хоч трохи зігрітися. На руках були старі вовняні рукавички, крізь які все одно пробивався холод. У сумці лежав пакунок із нитками — замовниця просила довгий сірий шарф із грубої вовни, і я поспішала додому, щоб встигти вив’язати хоча б десяток рядків, поки мала спить. Моїй доньці, Олі, щойно виповнилося два роки. Вона залишалася з моєю сусідкою, бабою Вірою, якій я платила погодинно, вираховуючи кожну копійку з тих грошей, що заробляла на вечірніх підробітках.
Матвій з’явився в моєму житті три місяці тому. Ми познайомилися в будівельному магазині, де я підбирала найдешевші шпалери для своєї орендованої квартири. Він допоміг мені донести важкий рулон до каси, розговорився, записав номер.
Матвій займався продажем автозапчастин, мав хорошу машину, завжди приїжджав охайний, у пахнучій свіжістю куртці, і не шкодував грошей на кав’ярні. Мені з ним було легко, але всередині постійно сиділа непевність. Я не знала, як сказати йому про дитину. Щоразу, коли він кликав на прогулянку, я вигадувала причини, щоб повернутися додому не пізніше сьомої вечора.
— Ти знову поспішаєш? — Матвій перехопив мою руку, коли ми виходили з кондитерської. — Ми ж тільки сіли. Я думав, поїдемо в центр, подивимося меблі. Мені треба новий диван у вітальню вибрати.
— Мені справді треба йти, Матвію. Завтра заліковий день в інституті, треба конспекти переглянути, — я застібала ґудзики пальта, намагаючись не дивитися йому в очі.
— Ти забагато вчишся, Іро. Навіщо тобі той диплом менеджера, якщо ти тільки й робиш, що сидиш над книжками й нікуди зі мною не ходиш? — він посміхнувся, але в голосі відчувалося роздратування.
Я промовчала. Наступного дня моя подруга Світлана, яка знала про всі мої «маневри», прийшла забрати свій светр. Вона сіла на кухні, спостерігаючи, як я швидко збираю Олю на прогулянку.
— Ти довго збираєшся грати в хованки? — запитала Світлана, крутячи в руках кухлик із чаєм. — Матвій — чоловік серйозний, гроші має. Оля в тебе спокійна, вихована дівчинка. Покажи її йому. Чого ти переживаєш?
— Того, що все закінчиться, так і не почавшись, — чесно відповіла я, зав’язуючи доньці шапку з великим помпоном. — Чоловіки прагнуть легкості. А тут — готова дитина, чужа для нього.
— Якщо любить тебе, то й малу сприйме. Досить тягнути, скоро вихідні, він же кликав тебе в сусіднє місто на екскурсію.
Матвій дійсно запропонував поїхати на вихідні до Львова. Там були гарні старі парки, і він хотів показати мені свій колишній університет. Я довго думала, з ким залишити Олю, але баба Віра поїхала до родичів у село. Везти дитину з собою без попередження було ризиковано, але іншого виходу я не бачила. Вирішила: нехай усе вирішиться зараз.
Суботнього ранку синя іномарка Матвія зупинилася біля мого під’їзду. Я запізнювалася на десять хвилин, бо Оля ніяк не хотіла взувати кросівки, а хотіла босоніжки. Коли ми нарешті вийшли, Матвій стояв біля капота, з хмурим виглядом розглядаючи екран телефона. Оля міцно тримала мене за палець і тягнула в руках свою маленьку в’язану сумочку.
— Привіт, вибач, що затрималася, — тихо сказала я, зупиняючись за два кроки від нього.
Матвій підняв голову, його погляд перевівся з мене на дитину. Обличчя витягнулося, брови зсунулися до перенісся.
— Це хто? — запитав він, навіть не привітавшись.
— Це Оля, моя донька. Я не говорила тобі раніше, бо… ну, не знала, як правильніше підібрати момент. На вихідні мені ні з ким її залишити, тому вона поїде з нами. Якщо ти не проти, звісно.
— Твоя донька? — Матвій зробив крок назад, спираючись на крило машини. — Ти жартуєш? Тобі ж двадцять чотири роки. Який момент, Іро? Ми зустрічаємося три місяці, і ти жодного разу не заїкнулася, що в тебе є дитина.
— Я боялася твоєї реакції.
— І правильно боялася. Це взагалі-то серйозні речі. Хм, дитина… А чоловік де? Тепер з’явиться ще якийсь колишній, який буде приходити по вихідних?
— Чоловіка немає, ми розлучені. Я сама винаймаю цю квартиру, сама плачу за навчання, — мені стало гаряче, попри прохолодний вітер.
— Зрозуміло, — Матвій дістав ключі, натиснув на кнопку сигналізації, й машина коротко пискнула. — Знаєш, екскурсії сьогодні не буде. Мені треба все це обдумати.
Ми зустрілися через чотири дні в невеликому сквері біля мого інституту. На ньому було сіре пальто, але вигляд він мав утомлений.
— Нам треба поговорити нормально, без емоцій, — почав він, коли я сіла поруч. — Я подумав тоді… Ну, Іро, це не для мене. У тебе дитина, обов’язки. Колишній чоловік десь існує.
— Я ж сказала, що забезпечую себе сама. Мені від тебе нічого не потрібно було, крім людського ставлення.
— Ти не розумієш. Чужа дитина — це велика відповідальність і постійні витрати. Та й взагалі, розлучена жінка, без власного житла, без якогось приданого… Тобі буде важко знайти когось, хто захоче взяти на себе всі ці проблеми. Навіщо ти взагалі так рано заміж виходила?
Я встала з лавки, поправила сумку на плечі й подивилася на нього зверху вгору.
— Моє придане — це моя Оля. Ми з нею чудово впораємося самі, без твоїх підрахунків. Бувай, Матвію.
Я пішла швидко, не озираючись. Тоді мені здавалося, що весь світ закрився сірою стіною. Мій колишній чоловік пішов від нас, коли Олі було півтора року. Його батьки тоді сказали, що їхній син просто помилився, обравши дівчину з багатодітної родини, і що йому потрібна інша партія — донька місцевого керівника податкової, з якою він потім і розписався. Мої власні батьки жили в тісній двокімнатній хрущовці разом із моїми двома молодшими братами, тому повертатися туди не було ніякого сенсу.
Після отримання диплома я зрозуміла, що в нашому місті на оренду та садок не зароблю. Я прийняла важке рішення: залишила Олю на маму, а сама поїхала за кордон через агентство з працевлаштування. Перші два роки були суцільним випробуванням. Я працювала на фабриці з виробництва пластикових деталей по дванадцять годин на добу. Жила в кімнаті з трьома іншими жінками, економила на їжі, відправляючи майже все додому. Місцеві чоловіки іноді намагалися залицятися, пропонували допомогу з паперами, але після історії з Матвієм та колишнім чоловіком я більше нікому не вірила. Мені потрібні були тільки гроші на власну квартиру.
За чотири роки ситуація змінилася. Я вивчила мову, закінчила короткі курси з інтер’єрного дизайну, оскільки завжди мала хист до шиття та кольорів. Підтвердила свій диплом менеджера. Ми з подругою Світланою та її чоловіком відкрили невелику фірму: вони займалися доставкою будівельних матеріалів, а я розробляла проєкти облаштування квартир для клієнтів у передмісті Вроцлава.
Через деякий час я викупила першу квартиру в нашому місті — затишну двокімнатну біля парку. Батько допоміг контролювати будівельників, які робили там ремонт. Ще через три роки я взяла другу квартиру, меншу, спеціально для Олі, коли вона виросте. Донька вже закінчувала школу, перетворившись на дорослу, самостійну дівчину, яка прекрасно розуміла, якою ціною нам усе це дісталося.
Влітку я приїхала додому на місяць. Мені вже було за сорок. Ми сиділи з Олею на кухні, пили чай і переглядали каталоги меблів.
— Мам, ну зізнайся, у тебе там є хтось? — Оля хитро подивилася на мене через край чашки. — Ти ж постійно на роботі, виглядаєш супер, одягаєшся стильно. Невже ніхто не заглядається? Бабуся вже всі вуха прошушукала, каже, що тобі треба заміж.
— Олю, мій бізнес і мої замовлення — це поки що всі мої залицяльники, — посміхнулася я. — Мені вистачає роботи з головою. Головне, щоб у тебе в університеті все йшло гладко.
— У мене все добре, заліки здала. Просто хочеться, щоб ти теж відпочивала, а не тільки креслила вечорами.
Під кінець осені мені знову довелося повернутися в Україну на пару тижнів, щоб закрити питання з документами по нашому спільному підприємству. Ми зустрілися зі Світланою в невеликому кафе біля торгового центру. Вона помітно постаріла, навколо очей з’явилися зморшки, але енергія залишилася тією ж.
— Слухай, Іро, ти не повіриш, кого я бачила минулого тижня в центрі, — Світлана підсунула до себе тарілку. — Матвія твого колишнього. Ну, того, з машиною.
— І що з ним? — я абсолютно спокійно відпила чаю.
— Та нічого хорошого. З бізнесом по запчастинах він прогорів ще роки три тому, коли пішли великі мережі. Зараз працює в якійсь приватній службі охорони. Машину продав, квартиру велику теж здав за борги, живе в якійсь хрущовці на сусідній вулиці від твого нового будинку. Одружений, але там жінка постійно речі збирає, то йде, то повертається. Дітей у них немає. Він про тебе питав, коли дізнався, що ми спілкуємося.
— Про мене? Навіщо?
— Ну як же, дізнався, що ти тепер при грошах, що фірма своя, квартири купила. Питав, чи заміжня. Я йому все як є розказала. Він так розгубився, просив твій номер.
— Сподіваюся, ти не дала?
— Ні, звичайно. Сама знаєш, мені твій спокій дорожчий.
Увечері я вийшла з супермаркету з великим пакетом продуктів — Оля просила приготувати її улюблені голубці. На вулиці швидко стемніло, піднявся різкий холодний вітер, який крутив під ногами сухе листя. Почав накрапати дрібний, неприємний дощ. Я намагалася однією рукою втримати парасолю, але сильний порив вигнув спиці в інший бік.
— Дівчино, давайте допоможу, — почувся чоловічий голос поруч.
Я повернулася. Перед мною стояв чоловік у темній куртці з капюшоном. Обличчя було знайомим, але дуже зміненим: глибокі складки біля рота, сивина на скронях, втомлений погляд. Це був Матвій.
— Іра? Це ти? — він випустив із рук мою парасолю, яку намагався перехопити. — Світлана казала, що ти приїхала, але я не думав так швидко тебе зустріти. Ти взагалі не змінилася. Тільки одягнена інакше.
— Привіт, Матвію, — я перехопила пакет зручніше. — Так, приїхала в справах на кілька днів.
— Як життя взагалі? Я чув… Ну, що в тебе все склалося. Фірма, квартири. А я ось тут недалеко, на охороні зараз. Тимчасово, звісно, шукаю кращі варіанти.
— Все нормально. Скаржитися немає на що.
Матвій пом’явся на місці.
— Слухай, Іро… Ми тоді так по-дурному розійшлися. Я багато чого не розумів. Може… Ну, ми ж дорослі люди тепер. Може, спробуємо спочатку? Кави поп’ємо, поговоримо нормально. Ти ж досі сама, як мені сказали.
Я подивилася на його заношені черевики, потім на мокру бруківку під ногами.
— Матвію, ти ж сам казав, що розлученим жінкам без приданого важко влаштувати особисте життя. Але бачиш, тепер у мене придане є. Навіть два. Тож проблеми більше немає, так?
— Ну чого ти знову згадуєш старе? — він незадоволено зморщився. — Не думав, що ти така злопам’ятна. Стільки років минуло.
— Я не злопам’ятна. Просто в мене пам’ять хороша, і я добре пам’ятаю той ранок біля мого під’їзду.
Матвій дістав із внутрішньої кишені пом’ятий шматок картону. Це була його стара візитка, де жирним маркером було закреслено напис «Директор» і стаціонарні номери, а знизу кульковою ручкою дописано новий мобільний.
— На, візьми. Якщо передумаєш або захочеш просто поговорити — набери. Я майже завжди вільний після шостої.
Я не взяла картку. Просто кивнула йому, розвернулася й пішла в бік свого будинку. Вітер знову смикнув мою нещасну парасолю, холодні краплі летіли прямо в обличчя, але всередині було абсолютно спокійно. Перед очима стояла моя затишна, тепла кухня, де Оля вже напевно поставила чайник і чекала на вечерю.
