Марина розмову здалеку почала, тож для мене стало повною несподіванкою те, чим вона завершила. Бачте, моя доня вже домовилась зі знайомою, яка в Неаполі працює про те, що я поїду до неї в напарниці доглядати стареньких італійців: “Вона вже двом дітям квартири придбала і собі на старість безбідну склала. Ти ж усе одно на пенсії сидиш, жалієшся вічно на безгрошів’я”.
Коли моя донька на розлучення подавала, я зробила дуже велику помилку і підтримала її у тому рішенні. Я стала тоді на її бік, хоч і бачила добре, що зять у тій ситуації правий. Але, коли кажуть, що твоя дитина не така, то ти будь-що будеш її захищати. тоді, мені здавалось, що зять перебільшує і що донька моя зовсім не така, як він ото розповідає.
Маринку я із їхньої квартири до себе забрала жити із онуком. Костику тоді три було і я у недобру годину сказала Маринці, що у всьому їй допоможу.
Моя донька слово допоможу сприйняла буквально.Спершу, я усі обов’язки на себе перебрала по дому і по догляду за Костиком. Дуже хотіла, аби донька в себе прийшла після розлучення.
Однак, бачу, що Марині сподобалось бути баринею і жити на всьому готовому. Дійшло до того, що вже й тарілку зі столу не прибере, підлогу не підмете. навіть, де терка і те вона не відала.
Про сина вона не дбала узагалі. Костик що просить, а вона прямо каже: “Іди до бабусі”. Дитина бугла, просила, чи чаю. чи їсти, а чи із ним погратись. Донька ж вічно сиділа у телефоні. Вона лиш пальцем по екрану уверх вела, мов той робот. Усе!
Звісно я не мовчала. У нас були неприємні розмови, ми часто з’ясовували стосунки. Але правда в тому, що годувала Маринку я, бо ж як я рідній дитині тарілку каші не насиплю?
До пенсії. ще якось воно було, а вже коли мене із квітами відправили сидіти вдома, то туго стало зовсім. Маринка на той час усе ж пішла працювати у якийсь бутик, але чи й заробляла щось, бо додому ні копійки не приносила.
Зате, для неї було цілком нормально попросити у мене тисячу “до зарплати”.
— Ой, мам, ти все одно на пенсії. На що ти витрачаєш гроші? Що тобі вже треба. А от я Костику курточку придбаю.
От тільки куртку вона купувала у секонді а залишок ішов у кишеню моїй донці. Я вже припинила спонсорувати її зовсім. як тільки приходить на позички, кажу, що пенсіонер і що жити за що не маю сама. Кілька разів у неї просила грошей позичити.
Так моя рідна дитина уперше в житті виявила ініціативу. Вона не полінувалась і домовилась із знайомою яка в Італії уже кілька років, про те, що я поїду туди на роботу:
— Ти ж вічно на безгрошів’я жалієшся, а так, матимеш на що жити. Та що там, нам у однокімнатній тісно, то ти заробиш на ще одну квартиру. Ти ж не стара ще всього і є що 65. Років із десять ще попрацювати зможеш.
Знаєте, якщо я спочатку вкрай негативно до таких її слів поставилась, то нині вже й задумалась. Жити із Маринкою я точно більше не зможу, але й виставити її і онука з квартири у мене рука не підійметься. Яка би вона не була, а то моя дитина і мій онук.
А може поїхати? Втекти від сірої буденності і від вічно невдоволеної доньки, якій лиш гроші в очі світять.
Можливо, я й справді ще зможу заробити на квартиру окрему, ну, або хоча б на будинок який.
Як вважаєте, варто спробувати?
Головна картинка ілюстративна.
