Марино, а чого то Ромка додому привіз купу речей брудних? – замість привітання чую в трубці невдоволений голос свекрухи, – Дівчино, ти ж жінка і дружина, господиня у домі, як це так: випрати речі собі і чоловіку, а Ромку навіть не запитати, чи має що брудне? Та й схуд він. Чого то ти його не годуєш нормально?
Ще до весілля ми з Русланом жили разом років із вісім. Квартири орендували, кочували Києвом. А вже, коли пішло діло до весілля, так моя мама запропонувала нам узяти квартиру в кредит, перший внесок вона б нам дала.
Ми й погодились спершу, дуже вже пропозиція була заманливою, та свекруха моя майбутня вирішила що буде не надто справедливо, якщо із житлом допоможе тільки моя мама.
Інга Романівна внесла третину вартості квартиру, мама моя половину, а от те чого не діставало, ми позичили у рідні. Вийшла сума достатня на невелику двокімнатну квартирку у старому будинку на окраїні. Як на нас, то був палац. Тим паче, що власний.
От тільки при оформлення мама мого чоловіка була категоричною – на двох – мою маму і на неї. Мовляв, так буде справедливо зважаючи, що ту квартиру було придбано у складок. Тоді я мало цим питанням переймалась, а даремно.
Десять років ми жили собі спокійно, аж доки не закінчив школу брат мого чоловіка. Інга Романівна в минулому році привезла до нас Ромку:
— Не в гуртожитку ж йому жити, якщо тут ніби як своя квартира є? – мовила вона по-хазяйськи озираючись, – Та й у кімнаті онука ліжко поставимо, стіл, місце є.
Я була вражена таким підходом, але то був брат чоловіка і ми погодились, бо ж хто допоможе, як не рідні люди? От тільки я не очікувала, що у домі з’явиться ще одна дитина і якщо вже на правду, мій восьмирічний син значно самостійніший за Ромку.
Брат чоловіка ніколи не прибере за собою посуду і чашки брудні росли навколо його компу, мов гриби. Брудні шкарпетки могли бути навіть у кухні. Я вже не говорю про речі, які він залишав по квартирі.
У холодильнику Ромка залишав не доїдений суп із ложкою, або порожні каструлі і судки. А спробуй що скажи, так свекруха телефонує і дорікає мені тим, що я посміла зачепити її синочка.
— У тебе є своя дитина -виховуй. Нічого до Ромки братись.
Зрештою, я стала готувати лиш для своєї сім’ї і скільки, аби з’їсти от за раз. Заховала посуд і залишила лиш чотири комплекти тарілок, чашок, виделок і ложок. Речі прала лиш свої і своїх хлопців:
— Віднині ти самостійний, – сказала брату чоловіка, – Якщо у власному домі не повинна тобі і слова сказати, аби ти мамі не пожалівся, гаразд. Але й я для тебе не повинна існувати. Все сам, сам.
Брудний посуд і речі я складала йому на ліжко щоденно. Причому не дивилась, чи він ще спить, чи вже прокинувся. Як до мене, так і я у відповідь. Чоловік із ним намагався поговорити, та Ромка знову нажалівся мамі і свекруха прилетіла захищати свого синочка.
— Як на те пішло, – заявила свекруха нам нещодавно, – Як не розумієте доброти моєї, то звільняйте Ромчину кімнату. Пів квартири моєї, буде як я скажу. Не хочете наглянути за братом, так я приїду і буду годувати його.
Місяць, як свекруха заїхала у нашу квартиру і вже вчора я зібравши речі переїхала до мами, адже витримати Ромку і Інгу Романівну я просто не можу. Чоловік постійно на роботі, він не розуміє, чого я так гостро реагую. “Ой, та ви ж і не бачитесь практично. Не така вже моя мама і складна людина. Не вигадуй”.
Прошу чоловіка щось вирішувати із житлом, але він не збирається змінювати насидженого місця. Його життя під одним дахом із мамою і братом не напружує. Ну так, не зручно, але можна змиритись.
А як тепер бути, я просто не знаю? Ніби я ж була господинею, скільки коштів і душі у ту квартиру вклала, а тепер ніби і чужа там.
Хочу провернути усе як було, але чи можливо це? От як бути і як вийти із цієї ситуації, підкажіть?
Головна картинка ілюстративна.