— Олеже, ти серйозно зібрався тікати на вихідні з друзями, коли я при надії і ми ледве зводимо кінці з кінцями? — мій голос тремтить від образи, бо як узагалі зрозуміти цього чоловіка. Серйозно? Після всього, що він накоїв?.
— Марино, та заспокойся, це ж просто відпочинок, що ти з цього виставу робиш? — Ігор відмахнувся, але його очі уникають мого погляду, ніби ховають якусь таємницю.
— Ти справді думаєш, що я не знаю про твої плани і не підозрюю, що ти там будеш далеко не тільки у чоловічій компанії? — я кидаю ці слова, як виклик, відчуваючи, що наш шлюб висить на волосині.
Я не збиралася працювати безкоштовно у свій вільний час, та ще й їздити через усе місто до свекрів додому, бо вони не могли відпустити свою п’ятнадцятирічну доньку саму так далеко після настання темряви, а темніло зараз дуже рано.
Про те, що я при надії я вирішила поки нікому, крім чоловіка, не розповідати. Не хотіла наврочити чи просто щоб хтось про це знав. Просто хотіла залишити це в межах нашої сім’ї на якийсь час, як і мій чоловік Ігор.
Хоча він не хотів про це розповідати нікому, бо йому було просто ніяково. Я бачила його ставлення до цієї, здавалося б, радісної новини.
Він хотів утекти на всі вихідні зі своїми друзями кудись, байдуже куди, головне — подалі від мене та мого осудливого погляду.
Повернувшись додому, Ігор не збирався мені розповідати, що вже домовився з Тарасом поїхати до нього на дачу компанією. Він планував просто поставити мене перед фактом у день від’їзду, так було б простіше.
У мене не було б часу на заборони чи чергові пояснення, що він має поводитися розважливіше, відповідальніше, адже він доросла одружена людина, а не підліток, якому щодня потрібні якісь пригоди, тим паче, що в нас скоро буде дитина.
Я знала всі його виправдання напам’ять, тож зайвих нагадувань він не хотів.
Але його план приховати все від мене не здійснився, бо я вже все знала. Мені зателефонував той самий Роман, про якого говорили Ігор із Тарасом, бо він не міг додзвонитися до Ігоря і подумав, що той може бути вдома зі мною.
Оскільки Ігоря не було, Роман трохи обмовився про поїздку всіх, крім нього, за місто на вихідні. Він не хотів видавати свого лицемірного друга, думав, що Ігор уже все мені розповів, але помилився.
— У нас же з тобою вихідні нічим не зайняті, правда? — запитав Ігор, сухо поцілувавши мене в щоку, коли повернувся додому.
Я в цей час сиділа, вивчаючи щось по роботі, якусь нову навчальну програму, яку намагалися нав’язати саме мені, як молодому спеціалісту, який, на думку директора, ще не мав розбиратися, що добре, а що погано.
— Не були, але можуть з’явитися, — відповіла я, не відриваючись від роботи.
— Це як? — усміхнувся Ігор.
— Ну, я думала поїхати з тобою по магазинах! У суботу за продуктами, а в неділю.
— Якщо тобі так треба їздити по магазинах, бери мою машину і їдь! Навіщо мене в це тягнути, Марино?
— Тобто я, при надії, маю сама тягати пакети, поки ти розважатимешся, питимеш і веселитимешся зі своїми дружками? — обурилася я.
— Стривай! А ти звідки це знаєш? — здивовано й трохи налякано запитав Ігор.
— Не важливо звідки! Знаю і все! І одразу тобі кажу, що ти нікуди з ними не поїдеш! У нас і тут є справи, сімейні справи, про які ти дедалі частіше забуваєш! Та й про сім’ю, до речі, теж… — сумно додала я.
— А я сказав, що поїду! Уже з Тарасом усе обговорив! Тож, Марино, не став мене в незручне становище перед друзями! Зрозумій! — спокійно сказав він. — А тепер можеш сидіти тут, гнути спину над своїми книжками-підручниками і дутися на мене, а я піду повечеряю і відпочину після роботи! — заявив він уже не стримуючи себе.
Він думав, що я зараз влаштую йому сцену, кинуся за ним, не дам спокійно повечеряти чи подивитися телевізор, але я цього не зробила.
Коли Ігор лягав спати, я все ще сиділа за роботою, а він більше не сказав мені ні слова, думаючи, що я надто зла на нього і говорити щось зараз — це як ворушити бджолиний вулик.
Вранці Ігоря ніхто не розбудив на роботу, як зазвичай. Я вставала на півтори години раніше за нього, бо мені треба було бути на роботі о восьмій.
Я завжди готувала сніданок, а потім будила чоловіка, щоб він міг поспати довше, але цього разу він прокинувся від того, що грюкнули вхідні двері.
Він підскочив, наляканий, що спізниться на роботу, не встигне поснідати чи нормально зібратися, адже я, ображена, навряд чи щось для нього зробила.
Так і сталося…
Оскільки Ігор уже спізнився, він вирішив узагалі не йти на роботу. Подзвонив начальнику, прикинувся хворим і цілий день сидів за серіалами та іграми.
Нарешті він влаштував собі незапланований вихідний без мене, «улюбленої» дружини, яка, на його думку, хоче зіпсувати йому життя сімейними обов’язками.
Але під час робочого дня мені стало зле: паморочилося в голові, нудило, тож мене відправили додому. Один із колег підвіз мене.
Зайшовши додому, я побачила, що Ігор теж нікуди не пішов.
— Ти вдома? — здивувалася я, зайшовши до вітальні.
— Так, чорт забирай! — вилаявся Ігор. — А ти що тут робиш? У тебе ж справ ще повно до вечора!
— Я тут живу, якщо ти забув! — відповіла я і пішла до спальні переодягнутися після роботи.
Мені стало краще, але голова ще періодично паморочилася.
Роблячи свої справи, я пішла на кухню, минаючи вітальню, коли Ігор гукнув:
— Якщо що, я через тебе сьогодні нікуди не пішов! Тож якщо ти там на мене злишся, то поміняй думку!
— Що? Через мене?! З якого дива? — повернулася я до вітальні, почувши такий закид.
— Ти ж мене не розбудила вчасно!
— Ігоре, ти доросла людина, у тебе є телефон, на тумбочці годинник, ти міг би хоч раз завести будильник, а не чекати, що я тебе будитиму, коли ти свої гулянки ставиш вище за нашу сім’ю! — спокійно відповіла я.
— Справді? А навіщо мені тоді ти? Чи тобі раптом стало складно розбудити мене на роботу? Стільки торочиш про сім’ю, але навіть таку дрібницю не змогла зробити! — заперечив він.
Я зайшла до вітальні й сіла поруч із ним.
— Виходить, я тобі потрібна лише щоб будити тебе на роботу? Готувати, прибирати за тобою? Так?
— Не лише, звісно, Марино, але ти ж одержима цими сімейними дурницями! Ось би подала мені приклад! — ніби глузуючи, продовжував він.
— Ти зараз кепкуєш з мене, чи що? — обурилася я.
— Ні над ким я не кепкую! Просто хочу, щоб ти нормально ставилася до того, що я інколи хочу вирватися з цієї рутини! Але ні! Тобі треба, щоб я сидів біля тебе, займався марними справами, з якими ти й сама впораєшся!
— Інколи, кажеш? А нічого, що ти постійно кудись їздиш, проводиш мало не кожні вихідні зі своїми дружками, а потім мені доводиться витягати тебе з різних халеп? Ні? Нічого? Навіщо мені тоді такий чоловік? І якщо вже заговорили, не я рвалася заміж, мене влаштовували наші стосунки до весілля, це тобі тоді заманулося одружитися, і після цього ти почав змінюватися щогодини!
— Повір, не я один змінився! Ти теж змінилася, і не в кращий бік!
— Може, я просто стала серйознішою? Не тією легковажною дівчиною? А ти став нестерпним, Ігоре! Скоро ми станемо батьками, а ти.
— Що я?! Я лише хочу поїхати з Тарасом і хлопцями на відпочинок! А ти хочеш осоромити мене перед усіма! Хочеш, щоб я став каблуком, як Роман! А я цього не хочу!
— Мені байдуже, що подумають твої друзі, без мого дозволу ти нікуди не поїдеш, або не повертайся!
Я гнівно глянула на нього, встала з дивана й вийшла з вітальні. Ігор кинувся за мною.
— Як це не повертатися? Ти що, розлучишся зі мною через те, що я хочу трохи розважитися?!
— Я знаю, як ти там розважаєшся, Ігоре! Знаю про всіх тих, хто там із вами відпочиває! Чи ти думаєш, що я зовсім наївна і не розумію, чому ти так туди рвешся?
— Кого? Що ти говориш таке?!
— Можеш заперечувати, викручуватися, казати що хочеш, але це моє останнє слово! Я намагаюся зберегти бодай подобу сім’ї заради дитини, але якщо тобі важливіше відірватися з кимось, я не триматиму! Мені досить!
— Але якщо ми розлучимося, де я житиму? Ти при своєму розумі?
— То вся справа в цьому? — засміялася я. — Тебе зупиняє лише те, що нам доведеться ділити цю квартиру? Так?
— Ні. Не тільки. Просто.
— Усе, Ігоре! Можеш не старатися! Ти все сказав! Усе, що мені треба було знати!
Ігор ще намагався щось пояснювати, виправдовуватися, казати, що я все не так зрозуміла і що він мені ніколи не зраджував, але я вже не відповідала. Мені не було що йому сказати. Він зробив свій вибір.
На ту гулянку він таки поїхав із друзями, повернувся додому лише в понеділок уранці й, звісно, не пішов на роботу, бо, по-перше, спізнився, а по-друге, був м’яко кажучи “не в настрої”.
Того ж дня він дізнався, що я подала на розлучення з розподілом майна.
Мало того, що нам довелося ділити взяту у кредит квартиру, мій батько забрав у Ігоря машину, бо її дали йому лише з доброї волі. Тепер вона була моєю. А ще Ігорю доведеться платити аліменти.
Минуло трохи більше двох місяців. Ігор жив десь у друга — так казав. Потім і з друга його “виселили”. Роботу він втратив остаточно. Без грошей, без житла, без авто, без репутації. Якось надвечір я почула знайомий стукіт у двері.
Відкриваю — стоїть. Той самий. У плащі, як у детектива з дешевого серіалу, з квітами і поглядом сповненим глибокого каяття.
— Марино. Я все усвідомив. Я був не надто розумним, але тепер точно знаю, що найважливіше в моєму житті — це ти. І наш син. Я хочу бути батьком, не просто по документах, а по-справжньому. Я змінився. Дай мені ще один шанс…
Сказав, що надіслав резюме в кілька фірм, уже місяць не зустрічається із друзями, а вчора сам купив в аптеці спеціальну подушку для жінок при надії — бо вивчив, що мені вона скоро буде дуже треба. Я слухала, душа співала від щастя, але голова ще трималася.
Так, я втомилася. Так, дитині потрібен батько. Але чи змінюються люди? Чи не знову буде по колу? То як бути?
Головна картинка ілюстративна.
