Знаєте, є такі люди, які самі не живуть та й іншим не дають отримати від життя радість та щастя.
Вони, ніби отакенною хмарою висять над тобою і капають:
– Ти мусиш те, ти мусиш, се…
І лише в такій позиції вони розуміють значущість свого існування.
Вони абсолютно непробивні, коли ти намагаєшся виправдатися чи пояснити свою поведінку. Бо після «але» нічого не чують, бо ти просто маєш це зробити і не важливо через що тобі прийдеться пройти для цього.
Напевно, всі ви подумали, що зазвичай, це вчителі і начальники так розважаються. А ще можуть батьки і надії на те, що ви колись за це їм подякуєте.
В моєму житті зійшлися дві такі людини – це мама і вчителька.
Мама моя мріяла аби я була піаністкою, великою піаністкою.
Щоб я вчила інших дітей, на крайній випадок, якщо не стану визначною, але це буде фіаско, тому мала бути саме визначною.
Це були дев’яності і інструменту у мене не було, але мама втовкмачила собі в голову, що вона його дістане за будь-які гроші, лиш би я грала.
Ви ж пам’ятаєте ті часи, коли всі шукали, що з’їсти і кому що продати. Саме на це розраховувала мама – вона працювала в шкільній їдальні і могла дістати багато продуктів, на ті мірки.
Десь вона прознала, що старенький піаніст готовий продати піаніно і вона домовилася з ним, що буде частину віддавати продуктами, а частину грошима.
Йшла вона на всі правди і неправди аби досягнути свого.
Скоро у нас стояв інструмент, а я почала ходити в музичну школу. мене ніхто не питав, чого я хочу – я мусила.
Там мене зустріла така сама викладачка, яка не розуміла слів «не може» чи «не хоче» – я мала вчити етюди, чого б це мені не коштувало.
Скажу так, що в свої сорок років я до цих пір мрію прийти і не просто сказати тій «викладачці», а не знаю просто що.
Вчителька вважала, що таланту не обов’язково – головне працелюбність, тому муштрувала мене, як могла.
З одного боку матір, з іншого вчителька і не дивно, що перед академічним концертом я не витримала…
Потім, пізніше, мама для себе пояснила, що я просто все наплутала, це випадковість така.
Вона так і пішла з життя з цією вірою в випадковість, хоч насправді я так боялася того екзамену, що вибрала найлегший спосіб його уникнути.
Екзамен я таки здала, але видатною так і нестала.
Тому мусила стати, за версією мами, доброю дружиною.
Скажу так – я просто втікала з під цієї гіперопіки матері і мені було по великому рахунку байдуже куди, адже це було в сто разів краще, ніж вдома.
Але закладений в мені механізм «треба» і «мусиш» він нікуди не дівся. Я мала полюбити свого чоловіка та влаштувати йому неймовірне життя, але виявилося, що я не можу цього зробити.
Я не любила Романа, не любила бути домогосподаркою, не любила бути мамою…
Не тому, що я така гнила людина, а тому, що я не розуміла і не відчувала в тому радості і щастя.
Все було притрушене такою пилюкою від бетону, який я тягла за собою – маєш, мусиш, треба…
Матір не давала мені розслабитися і, коли я вперше прибігла до неї з дитиною, то вона й перша відкрила двері зятеві аби він нас забрав додому.
– Ти мусиш жити в родині, – сказала вона мені, – Бо для чого ти її створювала?
«Щоб втекти від тебе» – хотілося кричати мені тисячі разів…
Але я покірно йшла геть, щоб потім знову повернутися до неї і попроситися хоч трішечки передихнути, ось тут біля дверей, згорнувшись калачиком…
Зараз я резюмую, що тільки починаю вчитися радіти життю в усіх його проявах. Проте, матері давно нема аби вона мною потішилася, але вона цього б і не зрозуміла…
Фото Ярослава Романюка.