Мама лишила Матвієві пів будинку на околиці міста, старий сад із закрученими яблунями та самотність. Уся його комунікація зі світом обмежувалася листуванням у робочих чатах та короткими діалогами на касі в супермаркеті. З жінками не клеїлося з юності. Спершу через дурну сором’язливість — у селі, звідки він був родом, руде волосся та рясне ластовиння вважалися прекрасним приводом для кпинів. Потім — через звичку. Матвій звик, що в хаті все лежить на своїх місцях, ніхто не заважає працювати й не ставить зайвих запитань.
Телефон, що лежав на пральній машині, завібрував. Чоловік зліз із драбини, витер брудні від затирки пальці об ганчірку й розблокував екран. Це було сповіщення з локального сайту оголошень. Два дні тому він від ліні та якоїсь глухої туги виставив туди стару материну швейну машинку «Подольск» — важку, чавунну, в дерев’яному лакованому футлярі. Вона лише займала місце в кутку вітальні.
«Добрий день. Машинка ще є? Мені для майстерні треба, на запчастини або під відновлення. Можу сьогодні забрати, якщо ви в місті», — писала якась Яна.
Матвій коротко відстукав по екрану: «Є. Приїжджайте після шостої вечора. Адреса: Залізнична, 42».
Він кинув телефон назад і повернувся до роботи. Побутова рутина затягувала, але всередині сиділо неприємне відчуття порожнечі, яке особливо загострювалося по вихідних, коли за вікном затихав рух транспорту.
О п’ятій годині прийшла сусідка, баба Орися. Вона не визнавала зачинених дверей, тому просто штовхнула сінешні двері й зайшла на кухню, тримаючи в руках банку з молоком. На ній був робочий фартух із грубої тканини, заляпаний синькою чи фарбою.
— Матвію! Ти знов у хаті сидиш, як сич у дуплі? — крикнула вона, заглядаючи у ванну. — На вулиці сонце, люди картоплю кроплять, а він стіни маже.
— Ремонт я роблю, бабо Орисю, — Матвій визирнув з-за дверей, тримаючи в руках шпатель. — Чого ви кричите?
— Того й кричу, що тридцять вісім років хлопові, а в хаті ні затишку, ні обіду нормального. Я от повз Оксанину хату йшла, ту, що біля залізничного переїзду. Вона сама лишилася, чоловік поїхав кудись і пропав, три роки ні чутки ні вістки. Жінка золота, корову тримає, город чистий, як скло. Ну й що, що дітей четверо? Зате хата повна, буде кому на старість склянку води подати. Прийшов би, поміг паркан підправити, вона б тобі хоч борщу гарячого налила. Он молоко передала.
Матвій глибоко вдихнув, намагаючись стримати роздратування, яке викликали ці постійні сватання.
— Бабо Орисю, ви мені пропонуєте до хати з чотирма дітьми йти? Вони мені за дві години всі дроти з комп’ютера повиривають. Не треба мені нікого, я сам розберуся.
— Ну й сиди сам, поки мохом не обростеш, — Орися гримнула банкою по столу й вийшла, гупнувши дверима так, що в ванній мало плитка не відпала.
Матвій зітхнув, вимив руки під краном і пішов до вітальні. Машинка стояла на підлозі, покрита тонким шаром пилу. Він узяв стару футболку, обтер дерев’яний кришка-футляр, перевірив, чи крутиться важке махове колесо. Метал глухо запищав, пахнуло старим машинним мастилом.
Рівно о шостій біля хвіртки загавкав сусідський пес. Матвій вийшов на подвір’я. Біля паркану стояла жінка в широких робочих джинсах і простій чорній футболці. Волосся було зібране в розтріпаний пучок на потилиці, в руках вона тримала велику полотняну сумку. Ніякого макіяжу, звичайне втомлене обличчя людини, яка цілий день провела на ногах.
— Ви Матвій? — спитала вона, коли він підійшов до хвіртки. — Я за машинкою.
— Заходьте, — Матвій відчинив засув. — Вона у вітальні. Попереджаю одразу: хід важкий, треба чистити й мазати. Мама на ній останні роки три взагалі нічого не шила.
Жінка зайшла, обережно ступаючи по старому лінолеуму в коридорі. Вона сіла навпочіпки перед машинкою, зняла дерев’яний ковпак і крутанула колесо. Пальці в неї були тонкими, але зі слідами від голок на пучках.
— Нормально, — сказала вона, не підводячи голови. — Мені для майстерні підійде, ми там шкіру шиємо, сучасні пластикові машини її не беруть, ламаються, а цей чавун усе прошиє. Скільки хочете?
— Та скільки в оголошенні вказано, стільки й давайте, — Матвій сперся плечем на одвірок. — П’ятсот гривень. Мені аби місце звільнити.
Жінка дістала з сумки гаманець, відрахувала купюри й поклала на стіл. Потім спробувала підняти машинку за ручку футляра, але та була занадто важкою — кілограмів п’ятнадцять чистого заліза. Яна помітно напружилася, її обличчя почервоніло.
— Давайте допоможу, — буркнув Матвій, забираючи в неї ношу. — Ви на чому? Машина є?
— Ні, я на автобусі, — вона витерла піт із лоба тильним боком долоні. — Думала, вона легша. Ну нічого, дотягну до зупинки якось. Там недалеко.
Матвій подивився на її тонкі зап’ястя, потім на важкий дерев’яний короб у своїх руках.
— До зупинки кілометр пішки по гравію. Ви руки відірвете. Давайте я піднесу, мені все одно треба в магазин за хлібом сходити.
Яна здивовано поглянула на нього, ніби чекала якогось підступу, але кивнула.
— Ну, якщо вам не важко. Дякую.
Вони вийшли на вулицю. Сонце вже сідало за ліс, повітря ставало прохолоднішим, пахло сухою травою та пилом від дороги. Матвій ішов попереду, тримаючи машинку за зручну дерев’яну ручку, Яна крокувала поруч, тримаючи свою порожню сумку.
— Давно шиєте? — спитав Матвій, щоб перервати важку мовчанку.
— Років п’ять, — вона знизала плечима. — Раніше в офісі працювала, папери перекладала. Потім набридло, пішла на курси, зараз шию сумки, рюкзаки на замовлення. Роботи багато, спина вечорами відвалюється, зате сама собі хазяйка. А ви чим займаєтеся? Сад у вас великий, роботи коло нього, мабуть, повно.
— Сад старий, я ним майже не займаюся, — Матвій перехопив важку машинку в іншу руку. — Я за комп’ютером працюю. Програми, бази даних. З дому не виходжу тижнями.
— Нудно, мабуть, — зауважила Яна, переступаючи через вибоїну в асфальті.
— Нормально. Спокійно. Ніхто голови не морочить.
Вони дійшли до зупинки. Автобуса ще не було, на старій дерев’яній лавці під навісом нікого не було. Матвій поставив машинку на землю й сів на краєчок, витягнувши ноги. Руки трохи гули від напруги. Яна сіла поруч, дістала з кишені пачку серветок і витерла пальці.
— У вас ластовиння багато, — раптом сказала вона, дивлячись на його профіль. Голос прозвучав абсолютно спокійно, без натяку на глузування. — У мене в дитинстві подруга була руда, то вона його чистотілом виводила, шкіру собі спалила бідна.
Матвій мимоволі насупився й відвернувся до дороги.
— Мене в школі через це постійно дражнили. Звик уже. Мама казала, що це минеться, але нічого не минулося.
— Дарма, — Яна сховала серветки назад. — Це прикольно. Зараз люди великі гроші платять, щоб їм тату-машиною такі цятки на носі малювали. А у вас безкоштовно.
Чоловік нічого не відповів, але всередині щось легенько поворухнулося — вперше за довгий час хтось говорив про його зовнішність без жалю чи іронії.
На дорозі з’явився старий жовтий ПАЗик. Він важко гальмував, підіймаючи хмару сірого пилу. Яна піднялася з лавки, взяла свою сумку. Матвій підхопив швейну машинку, підніс її до відкритих дверей автобуса й поставив на нижню сходинку.
— Ну, щасливо, — сказав він, відступаючи назад на асфальт. — Дивіться, щоб човник не загубився, коли розбирати будете.
Жінка затрималася на сходинці, тримаючись за поручень. Автобус глухо вуркотів, водій незадоволено дивився в дзеркало заднього виду.
— Матвію, — покликала вона, перекрикуючи шум мотора. — Мені там ще одну таку машинку пропонують, але в іншому кінці міста. Я сама не дотягну. Якщо у вас буде час у суботу… я заплачу за доставку. Можете допомогти?
Матвій застиг на місці. Потім повільно засунув руки в кишені джинсів.
— Номер мій у вас залишився? — спитав він.
— Залишився.
— Напишіть у п’ятницю. Якщо не буде термінової роботи, з’їздимо. Мені все одно треба в місті інструменти для ремонту купити.
— Домовилися, — Яна коротко кивнула, двері автобуса з гуркотом зачинилися, і машина повільно рушила з місця.
Матвій стояв на зупинці, поки автобус не сховався за деревами. Пил повільно осідав на суху траву при дорозі. Він розвернувся і пішов назад до своєї порожньої хати, де на столі стояв телефон, який став тепер найціннішим в його житті, бо на нього має подзвонити його майбутня дружина. Так і хотілося зайти до баби Орисі і похвалитися, але він вирішив, що поки ще рано.
