– А щоб тебе, – Оксана зітхнула, дивлячись на підвіконня.
Вона стояла на табуретці з мокрою ганчіркою в руках, хотіла помити вікна, але ніяк не сподівалася, що саме сьогодні відпадуть відкоси біля вікна.
Вони давно чорніли в кутку, але ще трималися, а сьогодна вирішили, що пора. Оксана важко зітхала і дивилася просто перед собою, вона не хотіла ще й це брати на себе, але ж нема кому.
Раптом перед вікнами вона побачила як будівельники вивантажували з машини мішки зі шпаклівкою.
Оксана зіскочила на підлогу, кинувши ганчірку у відро. Вона швидко взула старі капці й вибігла на сходовий майданчик. Біля під’їзду високий хлопець у синій робочій куртці перераховував мішки, відзначаючи щось олівцем у блокноті.
– Привіт, – Оксана підійшла ближче, мружачись від сонця. – Слухай, мені б відкоси зробити, зможете?
Хлопець підвів голову. У нього були дуже світлі, майже прозорі сині очі й коротко стрижене волосся, припале піском. Він подивився на її брудні руки, потім на вікна п’ятого поверху.
– А чоловік де? На дивані лежить? – буркнув він, не припиняючи писати.
Оксана на мить замовкла. Всередині все звично стиснулося, як завжди, коли заходила мова про чоловіка.
– Не лежить. Немає в мене чоловіка, – сказала вона тихо, дивлячись на свої капці. – Загинув. Сама живу, з малим.
Будівельник помітив, як у неї здригнулися губи. Він швидко сховав блокнот у кишеню й кашлянув, намагаючись згладити незручність.
– Гаразд, не плачю Мене Вадим звати. Показуй, де робити.
Вони піднімалися мовчки. Вадим ішов попереду, важко тупаючи робочими черевиками, а Оксана йшла позаду, розглядаючи його широку спину в синій куртці.
У квартирі Вадим одразу пройшов до кімнати.
– Роботи тут у вас, звичайно, – Вадим присів біля вікна, – Хто ж так ремонтував? Тут усе трималося на чесному слові. Я прийду завтра і принесу гіпсокартон.
Він знову витягнув блокнот і почав міряти вікно. На наступний день прийшов перед вечором і почав працювати. за дві години все було готово.
– Ну от і все. До завтра не чіпай, хай схопиться. Потім можна затирати.
– Дякую, – Оксана підвелася. – Вечеряти будете? У мене борщ є свіжий, тільки зварила. І вареники з сиром у холодильнику.
Вадим спочатку хотів відмовитися, але потім подивився на стіл, де вже стояла чиста тарілка, і зняв куртку.
– Від борщу не відмовлюся. Наші вечері з пластикових контейнерів уже поперек горла стоять.
Він сів за стіл, акуратно склавши руки перед собою. Оксана налила повну тарілку гарячого борщу, відрізала товсту скибку хліба.
– Давно на будівництві? – запитала вона, щоб перервати тишу.
– Років п’ять, – Вадим відсунув порожню тарілку. – Спочатку підсобником був, тепер ось об’єкти здаємо. Робота важка, але платять вчасно. А ти?
– Я в офісі працюю, неподалік, – Оксана почала збирати посуд. – Квартиру цю ще з першим чоловіком купували, тепер ось ремонт намагаюся до ладу довести. Важко самій, звичайно. Грошей постійно не вистачає, та й підказати нікому, які матеріали брати. Після аварії я взагалі довго до тями приходила, нічого не хотілося робити.
У цей момент двері в коридорі скрипнули, і в кімнату забіг маленький хлопчик у заляпаних шортах.
У нього були точно такі ж сині очі, як у Вадима, і такий же трохи кирпатий ніс. Вони дивилися один на одного кілька секунд. Вадим навіть перестав витирати руки серветкою.
– Ти хто? – запитав малий, нахиливши голову набік.
– Вадим, – будівельник усміхнувся, присівши перед хлопчиком на навпочіпки. – А тебе як звати?
– Денис. А ти вмієш машинки лагодити? У мене колесо відпало.
Вадим узяв із рук Дениса іграшку, покрутив її.
– Тут вісь зламана. Треба дріт знайти й затиснути. Давай сюди свою техніку, зараз зробимо ремонт.
Денис одразу заліз Вадиму на коліна, зовсім не боячись його брудних робочих штанів. Оксана застигла біля мийки, вона вже відвикла від того, що в цьому домі може звучати чоловічий голос.
З того дня Вадим став заходити частіше. Спочатку просто доробити відкоси, далі поміняв світильник, полагодив бачок…
За місяць він повністю перебрався до Оксани. Приніс дві великі сумки з речами, інструменти в пластикових кейсах і стару кавоварку, яку забрав зі своєї колишньої знімної кімнати.
Оксана помітила, як змінився її побут. Вхідні двері більше не рипіли, а у ванній перестав капати кран, який дратував її останнім часом. Вона знову почала користуватися кремами для обличчя, які раніше просто порошилися на полиці, і навіть купила нову сукню – просту, сіру, але таку, що добре підкреслювала фігуру.
Проте щоразу, коли вона проходила повз комод у спальні, де в шухляді під постільною білизною лежали старі фотографії першого чоловіка, її починали мучити сумніви. Вона відчувала провину за те, що їй добре. За те, що вечорами вони з Вадимом п’ють чай на кухні, а малий Денис крутиться поруч і постійно тягне Вадима за рукав, показуючи свої малюнки. Ей здавалося, що вона зраджує пам’ять про минуле, хоча розумом розуміла – життя триває.
Одного разу ввечері, коли Денис уже спав у своїй кімнаті, Вадим сидів на дивані, розбираючи якісь чеки з будівельного магазину. Оксана сіла поруч, підібгавши під себе ноги.
– Вадиме, я спитати хотіла, – вона дивилася на свої пальці. – А твої батьки… Вони взагалі де? Ти ніколи нічого про них не розповідаєш. Ну, крім тітки Насті, до яка виховала тебе і до якої ти іноді їздиш у село.
Вадим відклав чеки вбік. Його обличчя одразу стало жорстким, очі потемніли. Він провів долонею по обличчю, ніби змиваючи втому.
– Немає в мене нікого, крім тітки, – сказав він глухо. – Батько колись давно помер. А мати… Мати взагалі зникла, коли я ще в школу ходив, повіялася десь світом. Тітка мене до себе забрала, виростила як могла. Я про матір і згадувати не хочу. Вона ніби й була, а ніби й не було її ніколи. Тільки проблеми після неї залишилися.
– Пробач, – Оксана притулилася до його плеча. – Я не знала.
– Та нічого, – Вадим обійняв її за плечі. – Це стара історія. Головне, що зараз усе нормально.
Через тиждень Оксана пішла до сімейного.
Останні кілька тижнів вона почувалася дивно: вранці паморочилося в голові, а звична їжа здавалася прісною. Після розмови в кабінеті вона вийшла на вулицю з невеликим папірцем у кишені. У них з Вадимом буде дитина.
Вона йшла додому пішки, тримаючи руку на животі. Всередині було дивне відчуття тривоги й радості одразу. Вона переживала, як сприймуть це родичі, адже вона була на три роки старша за Вадима, та ще й з дитиною на руках.
Тим часом Вадим залишався вдома. У нього був вихідний, і він вирішив навести лад у великій шафі в коридорі, де лежали старі коробки зі всіляким непотребом.
– Денисе, не лізь під руки, – Вадим витягнув з верхньої полиці важку картонну коробку. – Тут пилу повно, зараз чхати будеш. Іди краще іграшками займись.
– Я хочу з тобою! – Денис умостився на підлозі поруч із коробкою. – О, дивись, яка папка зелена!
Вадим узяв до рук стару папку на зав’язках. Вона була вся в пилу, очевидно, її не відкривали багато років.
Раптом серед жовтих паперів його погляд натрапив на щільний зеленуватий листок. Це була стара довідка з міського пологового будинку, видана майже чотири роки тому. Вадим почав читати текст, написаний дрібним почерком від руки.
«Акт про відмову від дитини…» – прочитав він про себе. Далі йшло прізвище жінки, яка народила хлопчика й залишила його в пологовому будинку.
Вадим застиг. Його пальці міцно стиснули краї паперу, так що він аж похрускував. Прізвище, ім’я та по батькові жінки повністю збігалися з даними його матері. Тієї самої, яка зникла багато років тому. Холодний піт миттєво виступив на лобі. Вадим відчув, як у вухах почало сильно шуміти, а серце застукало десь у самому горлі. Він перечитав довідку ще раз, потім ще раз. Помилки бути не могло. Усі дані, місце народження, навіть специфічне по батькові його матері – все збігалося до останньої літери.
Він згадав, як кілька років тому тітка Настя під час якоїсь розмови згадувала, що нібито ходили чутки, що його матір народила ще одного хлопчика й залишила в пологовому будинку. Тоді Вадим просто відмахнувся від цих слів, вважаючи їх порожніми балачками. А тепер цей документ лежав у нього в руках, у квартирі жінки, з якою він живе і будує спільне майбутнє.
Вадим подивився на Дениса. Хлопчик сидів на підлозі й намагався прилаштувати зламане колесо до машинки. Його світлі сині очі, форма носа, навіть те, як він нахиляв голову, коли зосереджувався – все раптом стало зрозумілим. Люди довкола часто казали, що малий дуже схожий на Вадима, але всі вважали це просто випадковістю, мовляв, діти часто переймають риси тих, хто поруч.
– Вадим, дивись, я полагодив! – Денис підняв машинку вгору.
Вадим не міг поворухнутися. Він дивився на хлопчика й розумів, що цей малий, якого Оксана з першим чоловіком колись усиновили й забрали з дитячого будинку, – його рідний брат по матері.
Двері квартири відчинилися, і в коридор зайшла Оксана. Вона була втомлена, але посміхалася. Побачивши Вадима, який сидів на підлозі серед розкиданих паперів з блідим обличчя, вона одразу зупинилася.
– Вадим? Що трапилося? Тобі погано? – вона кинула сумку на тумбочку й підбігла до нього.
Вадим нічого не сказав. Він просто протягнув їй зелений листок. Оксана взяла папір, швидко пробіглася очима по тексту. Її обличчя теж змінилося, вона сіла на підлогу поруч із ним, притиснувши руку до грудей.
– Звідки це в тебе? – прошепотіла вона. – Це ж документи Дениса, які нам дали, коли ми оформлювали усиновлення.
– Це моя мати, Оксано, – сказав Вадим дуже тихо, його голос помітно тремтів. – Це її ім’я. Денис – мій рідний брат.
У кімнаті повисла важка, густа тиша. Чути було тільки, як на кухні тихо працює холодильник і як Денис на підлозі возить машинкою по лінолеуму, видаючи звуки мотора.
Оксана дивилася на Вадима, потім на Дениса, потім знову на Вадима. В її голові все перемішалося. Вона відчувала розгубленість. Стільки років вони виховували Дениса, вважали його своєю дитиною, а тепер виявляється, що її теперішній чоловік і батько її майбутньої дитини – рідний брат її сина.
– І що тепер? – Оксана витерла сльозу, яка все-таки покотилася по щоці. – Що людей скажуть? Зараз почнуться плітки, якщо хтось дізнається. Скажуть, що це неправильно, що ми не мали права створювати сім’ю. Я вже уявляю ці розмови за спиною.
Вадим підвівся, підійшов до вікна й притиснувся лобом до скла.
– Мені все одно, що скажуть люди, – сказав він, не повертаючись. – Вони завжди щось говорять. Коли я до тебе переїхав – теж шепотілися, що знайшов собі старшу з дитиною. Нехай говорять що завгодно. Ми ж нічого не знали.
Оксана підійшла до нього ззаду, обняла за пояс.
– У нас дитина буде, – сказала вона тихо, уткнувшись йому між лопаток. – Я сьогодні була в лікарні. Чекаємо на малого. Вадим, я так боялася твоєї реакції, а тут ще й це…
Вадим повернувся, взяв її за плечі й уважно подивився в очі. Його погляд уже був спокійнішим, хоча пальці все ще трохи здригалися від пережитого.
– Ну от і добре, – сказав він, притискаючи її до себе. – Значить, у Дениса буде сестра чи брат. Нам своє робити треба.
Ремонт ось закінчити, кімнату до ладу довести. А папери ці… сховай їх назад. Це просто минуле. Нам тепер своє життя жити треба. Денис наш, і крапка.
Він підійшов до Дениса, підняв його на руки й поніс на кухню.
– Ну що, ходи їсти, – гукнув Вадим уже звідти. – Там у нас вареники залишилися, зараз розігріємо.
Оксана залишилася в коридорі. Вона зібрала розкидані папери, акуратно склала їх назад у зелену папку й закрила шафу. На душі було дивно: і важко від того, як усе заплуталося, і водночас спокійно, бо Вадим не відвернувся, не злякався труднощів, а просто прийняв усе як є.
