fbpx

Мати все життя приховувала від доньки ім’я батька, але не змогла її убезпечити

Так склалося, що я зараз перебуваю перед таким же вибором, як і моя мама багато років тому. Ні, жити одній з дитиною я не боюся, я просто знаю, що вчиню краще, ніж вчинила моя мама. Моя дитина буде знати тата, а не так, як я.

Думаю, що мій так званий батько був людиною рідкісної легкодухості, бо інакше я не можу пояснити як, живучи в одному місті, ходячи одними і тими ж вулицями, він за все моє життя так і не підійшов до мене і просто не спитав: «Як справи», я вже не кажу про якийсь подарунок на день народження.

Коли я була меншою, то й не питала, де тато, бо я не знала, що тата взагалі то й треба, мене любили, я була всім задоволена. з садочка діток переважно забирали мами і бабусі, зрідка дідусі, тати ну дуже рідко, тому якогось пристрасного бажання потриматися за татову руку я не мала. Я не знала, що його треба мати.

А мама моя постаралася в своїй люті – не було жодного слова про тата, не було жодного фото, випадкової фрази і натяку за всі ці роки. Історію Ісуса всі знають, а зі мною, певно, те саме.

Не знаю, який це був клас, думаю, десь п’ятий чи шостий, коли я почула бабусин шепіт:

– Уявляєш? Я вся остовпіла, а він йде і бровою не повів, що його дитина поруч зі мною йде! А вона ж, як дві краплі води!

Бабуся ще щось шепотіла і той шепіт розбудив у мені цікавість, виявляється. Мій батько спокійнісінько ходить попри мене і бровою не веде, що я існую.

Звичайно, що його треба знайти і сказати: «Егей! Я твоя донька, я існую!».

Я перерила в хаті все – від найвищих антресолей, до коробок в шафі – ніде нічого. Є фото мами, бабусі, дідуся, родини, навіть її подруг і групи, де вона вчилася, але ніякого натяку на чоловіка.

Прийшлося йти і питати:

– Мамо, а хто мій тато?

– Доню, він на заробітках далеко, висилає нам гроші, ти йог ще не скоро побачиш…

– Але ж бабуся каже, що він тут, у місті і мене бачив, – не здавалася я.

– Доню, коли підростеш, тоді й зрозумієш…

Мама сказала таку затерту фразу і певно думала, що вчинила дуже розумно.

Якби ж вона знала, що наступні всі роки я вперто вдивлятимуся в кожного перехожого, шукаючи спільні риси, думаючи, що ось він усміхнеться і скаже: «Доню! Який я радий тебе бачити!».

Щодня, туди і назад в школу, коли вибігала в магазин, коли гуляла з подругами – все шукала спільні риси.

Думаю, що в підлітковому віці я цю справу покинула лише через те, що хотіла бути негайно дорослою. Перші захоплення, перші ревнощі, перші зради…

Потім у вісімнадцять у мене була вкотре серйозна розмова – хто він.

– Не важливо, він ніхто! У тебе є ми з бабусею…

Ось і все. Та хай він буде сто разів ніхто, але я хочу знати, хто саме. А раптом я йому допоможу в чомусь, хоч не хочу йому й дещиці добра…

Мати вперто мовчала і я взялася до бабусі.

– Ба, ну ти ж мене розумієш, так? Я не хочу з ним родичатися. Я просто хочу точно знати, з ким ніколи і ні за яких обставин не треба знатися.

Бабуся й здалася. Господи, що за великий секрет було роздувати, бо дивлячись на цього маленького чоловічка, я не розуміла, чому мама цілу секретну операцію влаштувала.

Я до нього ні разу не заговорила і не планую – а сенс?

А потім ступила на мамині ж граблі.

Думала, що за тридцять і вся я така впевнена в собі і готова до всіх випробувань долі… Ага…

Історія банальна – краща подруга і мій чоловік. Я не встигла йому сказати про те, що при надії. не хочу його знати і бачити. Не думаю, що зраду треба прощати, треба робити висновки і ніколи на цю людину не покладатися.

Я розкажу своїй дитині про тата, покажу фото, скажу, що ми були одружені, але отак склалося… Моя дитина точно не буде вдивлятися в кожного перехожого…

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page