fbpx
Історії з життя
Маємо трьох прекрасних дітей. І все в нашому житті було добре і жили ми дружно, аж доки не занедужав мій чоловік. Я б нікому й не повірила. якби мені розповіли, що на нас очікує

Маємо трьох прекрасних дітей. І все в нашому житті було добре і жили ми дружно, аж доки не занедужав мій чоловік. Я б нікому й не повірила. якби мені розповіли, що на нас очікує.

Час молодості пролетів швидко. Про те, що я і чоловік стоїмо на порозі старості, ми зрозуміли тільки тоді, коли він буквально зліг. Мені довелося піти з роботи за півроку до виходу на пенсію. Перший час взагалі не відходила від ліжка коханого: і годувала його і виводила на вулицю прогулятися. Через місяць йому стало краще і я змогла нарешті зітхнути з полегшенням.

Найприкріше те, що за весь час недуги батька, жоден з наших дітей не приїхав його провідати. Старша дочка тільки кілька разів подзвонила і поскаржилася, що нічого не встигає: будинок, робота, чоловік. Скільки б я не дзвонила синові, він взагалі не піднімав трубку. Донині не передзвонив, хоча одна моя знайома нещодавно розповідала мені, що бачила його в супермаркеті з якоюсь подругою.

А молодша донька просто “не змогла” залишити навчання, щоб приїхати і провідати своїх батьків. Ось так на старості років вийшло, що маючи трьох дітей ми залишилися самотніми і нікому з них не потрібними. Як працювали і допомагали їм фінансово, як купували кожному житло,так вони з нами і спілкувалися. А тепер, коли нам потрібна хоч якась підтримка – діти випарувалися. Живемо і сподіваємося тільки одне на одного, більше у нас нікого немає.

Ні, я не жаліюсь. Просто дуже хочу зрозуміти: це в усіх так, чи лиш я виховала свої дітей не правильно.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

facebook