Світлана стомилася жити без достатку, з батьками, з двома дітьми. Так, покинув її Василь, знайшов іншу. Супер. Допомогу не платить, батьки за кожен раз штрикають, що такого чоловіка проґавила, діти проять одяг, взуття і таке інше, як у всіх. А вона розгублена. Вона не знає, як всіх влаштувати, як всім закрити роти, як у всіх викликати захват, а не осуд.
Вже який раз їде на заробітки в Польщу, а зекономити ніяк не вдається. То пакує овочі, то збирає фрукти, то прибирає по будинках. Ніколи не посидить, працює, біжить. Руки, як у вантажника, спина ниє, ноги гудуть, забуває поїсти, інколи те ниття в руках не дає заснути. Думає про своє недолуге життя і не раз заплаче. Чому так? Чому так відбувається з нею? Вона ж нікому нічого поганого не зробила?
– Пані, виходить на наступній зупинці? – почула за спиною чоловічий голос.
– Так, – сказала машинально.
– Пані, не боїться так пізно йти сама? – допитувався все той же голос, коли вийшла з автобуса.
– Пані нічого не боїться, – стомлено сказала, проте подивилася на чоловіка, що йшов за нею.
– Я вас проведу, бо не хочу аби таку гарну панну хтось чіпав.
Коли їй останній раз хтось таке казав? Та хоч щось подібне? З кожного боку як не «дай», то «подай» та «зроби». Аж спину вирівняла від тих слів, а ноги самі полетіли, а не важко пленталися. Слово поза слово і вже Томик, так назвався вродливий поляк, запрошує її завтра в кафе, що тут за рогом.
Роман був стрімким і запаморочливим, бо їй не було чого втрачати. А дуже хотілося бути коханою. Він і справді вподобав вродливу українку, та ще й таку невибагливу, не те, що місцеві полячки умови висувають. Ця просто хоче аби її любили. Як і він. Нічого, що у неї двоє дітей, нічого, що з іншої країни – вони знайшли один одного.
Привезла вона Томика додому, щаслива і горда. От вам і Світланка з двома дітьми, що батрачить чорно-темно. От тобі, колишній, твоя дружина таки чогось вартує! От вам, мамо й тату, чоловік, який кращий за попереднього і бере на себе чужі діти. От вам всі подруги, знайомі. Родино і небайдужі – вона має чоловіка!
Медовий місяць пролетів, вона виявилася при надії, а Томик виявився не таким чудовим чоловіком, як вона сподівалася. Томик хотів жити легко, але наявність трьох дітей цьому ніяк не сприяла.
Від нього почали хотіти багато працювати і мало відпочивати, а цього він ніяк не хотів. Мила і добра Світланка почала перетворюватися на вимогливу жінку, яка вже не говорила ласкаві слова, а лиш питала де так довго був і де гроші. Життя пішло не туди.
Світланка теж відчула ці зміни. Не туди вона знову звернула. Попереду або нове розлучення і повернення додому ще з однією дитиною, або вона має працювати на них всіх, як і до цього короткого медового періоду. І це дуже неприємне відкриття, дуже. За такий короткий проміжок вона надбала на свою голову ще два голодні роти.
Вона дуже стомлювалася. Стомлювалася працювати на двох роботах, готувати, одягати, відвозити в школи і садочки. Вона навчилася обманювати і обманювати на роботі, потім перенесла це додому і почала обманювати ще й себе. Адже, все у неї добре. Вона он має красивого чоловіка, діти які хороші, здорові. Всім забезпечені, он які фото виставляє, які вони вивбирані, які телефони мають, як відпочивають на морі, в парках розваг. Мали б таке з попереднім чоловіком? Отож. І вона теж щаслива, бо все це мають вони, а, відповідно, й вона. Вона оцими руками досягла всього сама. Сама. І чудово впоралася б без цього нового кохання.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне. Pexels.