fbpx
Історії з життя
Мене двічі на день очікує випробування: потрібно вийти і зайти у під’їзд. Ні, я здорова і молода, але справа в тому, що досі не заміжня і без дітей. А біля під’їзду лавочка де сидять бабуся. Мені здається, що саме мене вони і чекають, іншої теми для розмови у них просто немає

Надворі було дуже холодно і мокро. Тьмяні ліхтарі увімкнули свої прожектори. Електричне світло давало мінімальну надію та віру в краще. Я підповз до кришки люка і згорнувся калачиком. Тут було тепло, спокійно, зручно. Хотілося їсти, але їсти було нічого.

Коли я був маленьким, мама приносила мені їжу. Вона лагідно цілувала моє вухо і раділа, коли я стискався під її бочок. Потім мами не стало. Я підріс і почав сам нишпорити по смітниках. Там завжди було бридко і неприємно пахло. Незабаром я й сам почав видавати сморід.

Раніше я вірив, що зустріну свою людину. Вона забере мене до себе, обігріє, нагодує і стане найкращим другом. Але з кожним роком віра моя ставала дедалі слабшою. А потім і зовсім згасла, як старий ліхтар. Кому я потрібний? Старий пес, вигляд якого викликає лиш співчуття.

Біля мене пробігали люди зі своїми вихованцями. Йорки з бантиками, смішні такси та тямущі вівчарки. Нікому не було діла до мене. І раптом я почув дивний звук.

До зупинки прибув останній трамвай. Раптом мені здалося, що зараз має статися щось важливе. Я випростався на повний зріст і пильно подивився в далечінь. Трамвай зупинився і з останніх дверей вийшла вона.

Гарнішого я нікого ніколи не бачив. У неї були величезні добрі очі, довге волосся та теплі руки. Від неї виходив приємний запах кориці та булочок, а ще – якихось божественних духів. Я стояв і дивився на неї не відриваючи погляду, а потім вперше зробив те, що ніколи раніше не робив. Просто ступив їй на зустріч і завиляв хвостом. І сталося диво. Вона заговорила зі мною, ласкаво потріпала за вухом і дала цей пиріжок. Я був здивований. Люди завжди гнали геть. А тут такі ласощі…

Я акуратно взяв його зубами та проковтнув. Пиріжок провалився, а я з вдячністю завиляв хвостом.

Вона боялася мене, а я її. Але вона здолала себе і почала гладити мене по голові і тріпати за холку.

– Побачимося завтра! Я принесу тобі щось смачніше! – сказала моя принцеса і застукала каблуками по асфальту. Я дивився їй услід і насолоджувався запахом кориці та яблук. Він був чудовий, як і вона.

Тепер я не відходив далеко від зупинки, а смиренно чекав у кутку. Вночі вибігав до найближчого смітника, а вдень продовжував чекати. Я знав, що вона прийде до мене. Просто вірив у це.

Я все чекав. Ось і останній трамвай приїхав і вирушив до депо. Я зітхнув і ліг на свій каналізаційний люк. Її так і не було. Під ранок я провалився в недовгий сон. Потім встав і вирушив у дорогу. Смітники чекали мене, відкриваючи свої багатства. Але, на жаль, знайти щось гідне мені не вдавалося. Я повернувся на своє місце. Останнім часом з відходами стало погано.

Чи то люди стали більш обачно ставитися до своєї їжі, чи то я не встигав за зграєю бездомних собак, що постійно зростала. Я ліг на люк і згорнувся калачиком. Людей було небагато, значить можна не остерігатися, що мене хтось зачепить. Напевно, сьогодні вихідний. Я любив вихідні. Після них завжди залишалося багато їжі.

Раптом я почув стукіт знайомих каблучків по асфальту. То була вона. Я схопився і з останніх сил кинувся до моєї рятівниці. Від неї також чудово пахло теплом та будинком. Дівчина дістала величезний пакет їжі. Я не міг повірити, що це все мені. Почав швидко їсти, запихаючи у себе кожен шматок. Це було чудово. Періодично я озирався, шукаючи поглядом інших собак, які могли відібрати в мене їжу. Але вона запевняла, що все буде гаразд і, як не дивно, я їй вірив. Незабаром я нарешті за довгі місяці наситився.

Вона дивилася на мене так радо. Від цього погляду ставало тепло та добре на душі. На мене ніколи так ніхто не дивився! Для всіх я був лише брудним собакою, від якого треба було триматись подалі.

Я радісно провів її до трамваю і побіг перекидатися в снігу. Життя наповнилося змістом. Це сталося тоді, коли я її полюбив. І це почуття було таким безмежним і окриленим, як жодне раніше. Мені не потрібна була їжа від неї, мені просто хотілося чути її запах, відчувати тепло рук і радіти кожному дотику.

***
Мені тридцять років, але життя якось не склалося. Дітей немає, сім’ї також. Хоча я дуже приваблива: довге світле волосся, блакитні очі. Постава у мене теж нічого. Регулярно бігаю та займаюся вдома.

З роботою у мене також все складно. Влаштувалася до пекарні кондитером, хоч у тумбі лежить червоний диплом технолога. Але що вдієш, якщо я сама родом із села, а зараз живу в місті, де все вирішують знайомства. Батьки на десять років взяли в іпотеку мені крихітну квартиру. Виплачують її досі. Я їм також допомагаю. Ось улаштувалась працювати, хоч якась копійка капає. Подруг у мене немає, тільки Надька сусідка. Так і то подруга тільки час від часу. Вона прибігає до мене вечорами поплакатися, який не хороший її чоловік і випаровується миритися зі своїм коханим.

Усі знайомі вже мають дітей, чоловіків, домашніх тварин. А я весь час одна. Вони гладшають від хорошого життя, а я продовжую виживати і вірити у світле майбутнє, яке ніяк не настає. І розмови у них все одні й ті самі: консервації, школа, садок, сини.

Останнім часом я просто бігом підіймаюсь до себе, посилаючись на зайнятість. Все частіше я чую питання про те, що настав час мені вже й дітей мати, а не просто ходити вільним птахом. Ось тільки у них я не запитала, коли мені дітей у світ приводити і від кого.

Може хоч собаку завести. А то сидиш дома одна, а зараз он як холодно. Батареї до ладу не гріють, навіть їсти не хочеться готувати для себе однієї. Наберу булочок із корицею до чаю та вечеряю ними. Усі дні летять, як один. Але з’явилася в моєму житті радість.

Зустрічає мене на зупинці собака. Брудна, кудлата, вся в ковтунах. Але така вона кумедна. Точніше, він. Це справжній кавалер.

Мені здається, що він спеціально на мене чекає. Я його булочками підгодовую, іноді щось із хати беру смачніше. Хочеться порадувати нещасного. Може, час уже зробити його домашнім?

Очі в нього такі добрі, глибокі. Потонути можна, слово честі! У дитинстві у мене був схожий собака. Ми дуже товаришували, ходили разом на річку, грали. Я назвала його Піратом. А потім він занедужав і навіть ветеринар не допоміг. Так і не стало Пірата одного осіннього дня. Я коли цього собаку на зупинці побачила, одразу впізнала свого Пірата. І очі у пса такі ж сумні, як у мого. А я не могла забути старого друга.

Собака завжди чекав на мене. Мабуть, чув запах випічки від пакета. Знав, хитрюга, до кого підійти.

Того дня я проспала. Швидко схопилася з ліжка, випила чашку кави, підфарбувала вії і побігла на роботу. Підходячи до зупинки, згадала, що мене там чекає Пірат. Так я його вже давно заочно називала. Як же я до нього з порожніми руками? Навіть старої кісточки не взяла.

Я швидко зібрала свою вечерю в пакет і побігла на зупинку. Пірат зустрів мене ніжним гавкотом і з радістю кинувся до їжі. На роботу я встигала, це вже тішило.

– Їж на здоров’я! Я тобі ввечері ще булочок принесу. – Сказала йому я.

Так хотілося сонця та світла, а не цього холоду та вітру. От би махнути у відпустку, поплавати у теплих хвилях і отримати справжнє задоволення від відпочинку.

Їхала я на інший кінець міста. Встигала подрімати у транспорті. Робочий день швидко пролетів. Набрала цілий пакет булочок для Пірата і кинулась додому. На зупинці на мене чекав мій пес. Він завжди проводжав мене додому і чекав біля під’їзду. Ось і зараз собака кинувся мені назустріч. Раптом пролунав звук гальм.

Я кинулася до тварини. Водій легковика стояв поруч і виправдовувався, що не побачив його. Тоді він запропонував відвести його до ветеринарної. Ми рушили в дорогу.

У клініці нас пропустили без черги. Я була дуже пригнічена. Олександр, так представився водій, сплатив усе, дав мені свій телефон і попросив набрати, коли собаку треба буде забирати додому. Я зі сльозами на очах поверталася додому.

∗ ∗ ∗

Минув рік. Тепер ми живемо вчотирьох: моя господиня, Сашко та малюк. Він з’явився нещодавно. Його привезли буквально тиждень тому. Він часто плаче і проситься на ручки. Я тихенько підходжу до його ліжечка і лижу йому руку. Тоді він заспокоюється.

Нині моя принцеса постійно з нами. Ми багато гуляємо з великим візком. На вулиці малюк спить, а я граюсь. Працює лише Сашко. Він дуже багато трудиться, адже він один, а їсти хочуть усі.

Тепер я дуже гарний. Боки у мене округлі, шерсть красиво лежить і виблискує. Від мене завжди приємно пахне, і я пишаюся собою, коли йду біля своєї господині. А вона в мене найкраща! Я дуже не хочу її втратити.

А ще за два роки ми всі сіли у велику машину і кудись поїхали. Маля постійно лізе до мене, але мені це навіть подобається. Я люблю його так само сильно, як Сашка і мою господиню. До речі, вона сказала, що ми їдемо на море. А я впевнений, що мені все одно, куди їхати, аби зі своєю родиною!

Автор не вказаний.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page