Інна була щирою і привітною. У житті їй довелося пережити багато невдач, особливо від «добрих» людей натерпілася всіляких пліток і пересудів. Росла сиротою, тому, як то кажуть, хто йде – той і смикне. Ще й друга половинка її десь забарилася. Інна молилася за своїх недругів, просила Бога, щоб забрав у них злобу. А натомість подарував їм любов до ближнього. Не раз дівчина замислювалася: чому люди роблять один одному капості, не боячись Бога?
А ще Інна дуже любила писати вірші, всілякі розповіді. Талант мала до цього. Хтось любив читати її твори, а хтось заздрив безжально…
І ось в санаторії зустрілася з людиною схожої долі. Це був Арсен… Чоловік довго придивлявся до сіроокої жіночки, і щось йому в ній сподобалося. Красою вона не виділялася, але була душевна і ввічлива, і з добрим серцем йшла до людей. Арсену подобався її щирий характер.
– І що ти в ній знайшов? – допитувалися чоловіки. – Хіба кращих жінок немає?.. Озирнись навколо – красунь, хоч греблю гати, – підсміювалися над ним.
Арсен був приємної зовнішності: високий, спортивної статури, з м’яким поглядом. А на глузування друзів тільки відповідав: «Дайте мені спокій з красунями. Добре, що вже позбувся тих красунь, а тепер хочу пожити вже зі звичайною».
Інна любила вранці виходити в парк подихати ароматами хвойних дерев, які росли вздовж санаторію. Якось вона сиділа на лавці і милувалася пейзажами. Арсен підійшов до неї і сів поруч.
– Добре тут, правда? – тихо мовив він.
– Дуже. Тому йду сюди ще до сніданку, щоб відпочити душею і серцем …
Інна любила розмовляти з людьми, які не були байдужі до неї, тому до Арсена ставилася просто, як до цікавого співрозмовника, а не як до залицяльника. Вона розуміла, що чоловіки в таких роках одружені, мають сім’ї, а вона не з тих, щоб з такими заводити стосунки.
– Кому це треба? – думала. – Мене і так ніхто по-справжньому ніколи не кохав навіть в юності. А тепер, коли далеко за сорок, – тим більше.
На жодні зміни в особистому житті Інна вже не сподівалася, але тут вона таки помилялася. Цей чоловік, теж виходив вранці на прогулянку і сідав біля неї, став підтримкою в її розпачі. Вони говорили на різні теми і розуміли один одного з півслова. Їм було легко і затишно удвох.
Арсен купував Інні солодощі, фрукти. Інна якось жартома запитала:
– Навіщо ви витрачаєтеся на мене? Ось, якщо б ваша дружина про це дізналася! – і замовкла.
– Ех, якби дізналася… Але не знатиме, у мене її немає. Я – вільна людина, як птах. Не склалося у нас і нарешті я зважився на розлучення.
Арсен розповів Інні всю правду про своє минуле. Мав дружину, як лялечку, догоджав їй у всьому. Але вона ігнорувала його доброту. Почала шукати розваг в різних сумнівних компаніях, час від часу заводила «друга». Люди говорили йому про це, але він не вірив, поки не побачив все на власні очі.
– І що мені, Інночко, з тієї краси? Пішло моя життя через неї шкереберть. Краще бути одному, ніж дивитися на чиїсь вибрики…
Коли Арсен дізнався, що у Інни теж немає сім’ї, вона теж вільна, зітхнув з полегшенням. Щось притягувало цих, уже літніх людей, один до одного. Або почуття, або довіра, або повага. Але щось зароджувалося між ними тепле, розумне, відповідальне і, звичайно, приємне і щире для їхніх сердець. Здавалося, що ці люди вже давно знайомі і близькі в своїх словах, вчинках і мріях.
– Я дуже хотів би, Інно, допомогти тобі і собі… Я відчуваю, що мене неймовірно тягне до тебе, повір… Це – те, на що я так довго чекав. А минуле – хай залишиться в минулому, в забутті. Своє життя я хочу почати з чистого аркуша… З тобою.
– Дякую, Арсене, за такі відверті і ніжні слова, – почервоніла Інна від сказаного. До мене ще так ніхто не ставився, ніхто так щиро зі мною не говорив.
Настали останні дні перебування у санаторії.
– Ми не можемо прощатися. Я тільки говорю: до зустрічі. Я на тебе чекаю, Інно. Приїжджай. Двері мого дому і моє серце завжди відкриті перед тобою, – Арсен запрошував жінці переїхати в його помешкання і вірив, що у них все буде добре.
Інна повернулася в своє село. А тут – одне і те ж: самотність, порожнеча в домі. Зрозуміла, що її серце прагне зустрічі з Арсеном так, ніби вони знайомі вічність. Зважилася, взяла деякі речі і поїхала за адресою, яку залишив цей випадковий знайомий з санаторію.
– Арсен, тут якась жінка питала про тебе, – повідомила сусідка Ганна, коли той повернувся з роботи. У нього тьохнуло серце.
– Яка жінка? Де вона? – стрепенувся, відчуваючи душею, що це була та, яку він з дня на день виглядав. І раптом на порозі сусідчиної квартири побачив Інну. Притиснув її до себе і прошепотів: «Доле моя, будь зі мною до останніх моїх днів»
– Нехай вам Бог дарує щастя, дорогі сусіди, – посміхаючись, сказала Анна, дивлячись на закохану пару. Вона зрозуміла, що ці люди дійсно створені одне для одного.
А через деякий час подружжя Михайлюків усиновило шестирічного Андрійка. Тому Арсен вже НЕ – вільний птах, а має сім’ю: вірну дружину і сина, яких любить, оберігає і допомагає їм. А Інна – найщасливіша жінка, що стала берегинею свого сімейного вогнища. Дійсно, щастя зустріти ніколи не пізно.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
