fbpx

Мене не було вдома рік, чоловік з відомих причин не міг виїхати за кордон, а от мені прийшлося там і працювати, і дітей глядіти. Знаєте, думала, що шлюб у нас міцний аж поки не витяла ту записку. Хто б міг подумати, що жінки на таке ведуться

Руслану моєму сорок три роки, я на рік молодша, у нас двоє чудових дітей. а зараз час такий скрутний, що просто тримаєшся за рідних, як за свій маленький світ. А тут таке…

Ми ввесь цей час зідзвонювалися, я бачила, що чоловік хвилюється і переживає за нас.

І ось я вже й сама не витримала, бо, думаю, що ж він там робить, що їсть, чи пере одяг, чи доглядає за вазонами, чи робить котові потрібні щеплення.

Приїхала я сама, бо не хотіла з дітьми ризикувати, домовилася, що подруга з ними побуде, тим більше, що ми жили в одному будинку.

Руслан мені дуже втішився, не могли один одного випустити з обіймів. А мені аж як вперше наше кохання пригадалося, подякувала Богові за такого чоловіка.

На наступний день я вже почала прибирання. А то як почнеш, то вже не можеш скінчити: переносиш речі з однієї кімнати в іншу, далі на місце, далі вже з іншої до цієї і так просто безкінечно. Дійшла черга до ванної і там я побачила свою стару косметичку і вже хотіла викинути, як побачила якийсь папірець.

Подумала, що ж то я собі написала зробити і забула.

Аж тут читаю: «Вітаю. Вибачте за дурне запитання, але ви сестра чи дружина? Якщо дружина, то у мене з вашим чоловіком нічого не було, а якщо сестра, то не кажіть йому за цю записку, бо він мені подобається. Подзвоніть мені».

Незнайомка залишила свій номер, а я просто з місця не могла зрушити.

Виходить, мій чоловік тут гарно влаштувався. Але я мусила все почути на власні вуха.

Я зателефонувала і домовилася про зустріч.

– То ви таки не сестра, – розчаровано промовила вона.

– Ні, не сестра,- кажу.

Виявилося, що Руслан пригостив дівчину в кафе і так у них зав’язалася розмова. Він говорив компліменти, пропонував ще зустрітися в неформальній обстановці.

– Знаєте, як зараз важко знайти нормального чоловіка, – каже дівчина, – От я й погодилася прийти на чай. Аж дивлюся навколо – квартира зовсім не холостяча і купа жіночих речей. А він тоді й каже, що то його сестра ще з ним живе. Просто вона розлучена і не має, де дітися, от він її й приютив. Ну, це з одного боку дуже мило, але з іншого, що чоловік не придумає аби задурити голову, а потім і не телефонує, – надула губки дівчина.

Я слухала і просто не вірила, що мій чоловік здатен на такі словесні і не словесні викрутаси… Я там щодня молюся за нього аби нічого не сталося. А він собі чудово живе і йому мої молитви та переживання просто до одного місця.

І це в такий час! Ось, коли насправді проявляється людська сутність.

Я не стала приховувати від нього записку, бо хоч дівчина і вчинила правильно, але для мене було важливо аби мала аргумент в розмові.

Руслан божився, що то був один єдиний раз, бо йому було дуже самотньо. Що навколо все на нього тисне і він захотів відчути позитивні емоції.

– Ти не уявляєш, як жити тут зараз! Не знаєш чи буде завтра. Ось і захотілося відчути, що я ще живий, що я тут, що навколо люди, що треба до когось усміхатися і з кимось говорити. Просто така хвилинна слабкість!

А може, й справді, це так? у мене там й подумати про якогось іншого чоловіка нема часу, бо вся голова в клопотах, а в Руслана тут лише кіт. Дуже не хочу вчинити кроку, про який буду жаліти…

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page