– Олеся не ваша онучка і не донька вашому синові!,- заявила вона на прощання, – тому не розраховуйте на те, що я буду її до вас відпускати! У неї є справжній батько і тепер ми будемо справжньою родиною!
Я тільки головою хитала, бо не розуміла, чому вона має такі ілюзії, що зі справжнім батьком її донька буде щасливіша?
А на думку приходив той день, коли вона вперше до нас прийшла знайомитися. Моєму синові було тридцять сім років і я була рада будь-якій невістці, а те, що Ліля була з дитиною мене зовсім не насторожило. Навпаки, Олеся була така мила дівчинка, що завдяки їй я прийняла рішення не втручатися з порадами чи причіпками до невістки. Подумала, що ця дитина нас усіх об’єднає і так і вийшло.
За ці десять років спільних дітей у Лілі з Андрієм не було, тому Олеся була мені не просто за онучку, а за віддушину. Я її практично й виховувала, бо молоді були зайняті на роботі, а я могла й з садка забирати, далі зі школи, далі гуртки, вихідні у мене вона проводила. Свої перші секрети про хлопчиків Олеся розповідала мені і радилася зі мною щодо всього.
Я водила її на гуртки і тепер вона вже професійно займається танцями і вирішила обрати для себе таку кар’єру. Чи Ліля водила її по три рази на гурток з малої? Ні, вона лише бурчала, що костюми дорогі і це ні до чого не приведе, а їй треба з роботи відпрошуватися і їздити з малою на безглузді конкурси, де ще й чесно не судять.
Андрій також любив Олесю, ніколи не жалів на неї грошей, навіть, відкладав їй на навчання в університеті. Та й сама дівчинка називала його татом.
А де, спитаєте, був справжній батько Олесі? Я теж би хотіла була знати і десь глибоко в душі, розуміла, що день, коли Ліля піде таки настане. Бо посудіть самі, коли Андрій захотів удочерити Олесю, то Ліля була категорично проти:
– Тоді він не буде взагалі платити гроші, а я так просто йому це не подарую! Мало того, що квартиру собі залишив, то ще й так не буде нічого давати? Ні, він у мене за все заплатить.
Мене це дуже насторожило, адже такі сильні емоції щодо чоловіка, якого ти вже не хочеш бачити у своєму житті?
Виходить, що мій син їй не тато, хоча годує і одягає, проводить час, оплачує гуртки і іграшки. А той, який і допомогу платить копійчану, але рахується татом, бо що?
Як вона з тим першим чоловіком зійшлася – я вже не знаю, але вона так йде голосно, що мені аж дивно. Невже нема поваги до людей, які з тобою поруч жили всі ці роки? Невже нема ніякої вдячності?
Каже, щоб ми Олесю не брали до себе на вихідні, бо й неї тепер буде справжній тато. Дівчинці вже чотирнадцять років і вона сама до мене приходить та каже, що не хоче жити з новим-старим батьком.
– Він мені не подобається, – каже вона, – і мама біля нього якась не така, як завжди, сюсюкає щось, бігає навколо. Вона біля тата так не крутилася, як біля цього…
Вже й дитина бачить, що дивно Ліля себе веде, та й я зі свого досвіду скажу, що люди не міняються. Хіба якісь одиниці і то треба вже дуже серйозних обставин для змін. А тут які обставини – час чи що? А те, що ми з сином любимо Олесю, як рідну, то нічого не значить?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота