Мене побачене збентежило і якось образило. Вже стала пильніше придивлятись до речей у домі свахи і багато із них таки впізнала. Їхала додому і дороги не бачила. Як то розуміти узагалі?
Я десять років як у Італії працюю. Їхала, аби заробити собі на будинок, адже після розлучення залишилась із десятьма тисячами гривень – половина вартості нашого дому спільного, і без даху над головою. Та й дітям мріялось допомогти, бо ж мала аж трьох синів.
Першим до шлюбу пішов старший син і от, чомусь, саме старша моя невістка ближча мені від двох інших. Наталя і добра і привітна і дуже уважна. Що сини, чи поговорити, чи що розповісти?
— Мамо, все добре, – тільки й чую у трубці. А що там за тим “добре” є?
А Наталя не тільки про їхню родину, про усіх знайомих і про інших двох синів мені розповість. Запитає, як я, вислухає мене, що порадить, а інколи і просто мугикне в трубку співчутливо. А, як є от так із ким поговорити, то ж так добре.
Дітям гроші я однаково висилала, але все ж для сім’ї старшого сина була стараннішою і уважнішою. Туди я посуду багато дорогого передавала, скатертини чайники і техніку яку. Все купувала і відсилала передачами, аби ж Наталю порадувати.
Всі ці 10 років я коли приїжджала додому, то була зайнята і до мене із візитами приходили діти. То придбання будинку, то ремонт, добудова, перебудова. Як повне подвір’я робітників, то й не до візитів, погодьтесь.
Ну а цьогоріч, чи не вперше за роки, я приїхала і вже нічого мені біля мого будинку робити не потрібно було. Тиждень посиділа в хаті, що зробила і засумувала. Вирішила я на гостину до дітей напроситись.
От так я була по чотири дні у своїх синів, а потім, якось у розмові мене мама Наталі, сваха моя, на гостину до себе запросила. Я ж ніби, як у неї і не була ніколи. От і вирішила я візит ввічливості зробити.
Жила Ірина за тридцять кілометрів від нашого села, то я собі рейсовим автобусом минулої неділі і рушила. Зустріла мене гарно сваха, показала двір, сад, господарку і пішли ми каву пити.
Гомоніли ми, аж сваха чай подає. Знаєте, я не надто пам’ятала, що передавала за ці роки з Італії, але ті чашки чайні мені ще при покупці до душі припали. Я такі й собі мріяла мати, та пошкодувала грошей, бо то була таки вартісна покупка. Я їх Наталці на ювілей подарувала. А тут – у свахи вони.
Стала я уважніше придивлятись і бачу, що практично увесь посуд у неї італійський. Чайник і каструлі, скатертина лляна, ще з биркою і рушники у ванній кімнаті – все, що я Наталці передавала свого часу.
Так мені стало прикро і образливо, що вам і не передати. Та найбільше: у домі старшого сина нічого із того, що я передавала не було. Тобто усі ці роки я не сину і невістці – свасі надсилала таку дорогу техніку і посуд.
Мені аж зле стало. Не могла вже ні балакати, ні сидіти на те все дивитись. Дорого обійшлось, але викликала таксі і поїхала таки додому.
Тепер просто не знаю, як на це все реагувати? Ніби і з Наталею у нас стосунки гарні, вона подруга моя, але ж чому все так? Не хочу псувати стосунки із невісткою, але й образу маю велику.
Може хто скаже, як таке узагалі розуміти? А головне – як після цього із невісткою спілкуватись?
Головна картинка ілюстративна.
