fbpx

Мене вразило те, що я почула в розмові доньки і зятем: коли вони не знали, що я поруч, то почали обговорювати майбутній спадок – наш будинок

Ми з чоловіком – пенсіонери. Коли працювали, то встигли отримати квартиру від держави, і потім своїми силами накопичили на те, щоб доплатити, і поміняти її на великий заміський будинок. Робили ми це з розрахунком на те, щоб можна було в старості поратися на городі, і, звичайно ж, щоб діти з онуками частіше до нас приїжджали.

Так і вийшло: ми з чоловіком довели до розуму свою ділянку, і тепер у нас полюбляють гостювати син з дочкою. Приїжджають до нас на вихідні і на канікули зі своїми сім’ями: засмагають, паряться в лазні і смажать шашлики. З городом вони особливо не допомагають – кажуть, що зараз можна все купити в магазині, і що це буде дешевше і простіше, ніж витрачати час і гроші на розсаду. Але коли приходить час збору врожаю, або коли я закінчую робити консервацію, то діти відразу ж злітаються на все готовеньке. Але Бог з нею – за допомогою. Ми з чоловіком поки можемо і самі подбати про свою ділянку, і нас не особливо зачіпає те, що діти не хочуть брати участі в роботі на грядках.

Мене набагато більше вразило те, що я почула в розмові доньки і зятем: коли вони не знали, що я поруч, то почали обговорювати майбутній спадок – наш будинок… Донька говорила своєму чоловікові, що хоче його в майбутньому продати, і вкласти гроші в покупку квартири для себе і своїх дітей… Зять їй підтакував, і говорив, що у нього є знайомий ріелтор, який може допомогти з операцією. Пропонував їй підбивати нас з батьком до ремонту, щоб потім можна було продати її частку спадщини дорожче…

Ці слова вцілили мені прямо в серце. Адже виходить, що замість того, щоб працювати, і заробляти на власне житло (зараз вони живуть в орендованій студії), наша дочка чекає-не дочекається, коли ми з її батьком вирушимо на той світ… Ми з чоловіком уже давно вмовляємо їх з зятем взяти квартиру на виплату, але вони не хочуть. Тепер хоч зрозуміло чому – вичікують, поки наш будинок звільниться…

В голові не вкладається, як можна бути такою бездушною щодо власних батьків… Невже через бажання отримати все на халяву, можна бажати якнайшвидшої втрати батька і матері? Не віриться, що це наша дитина. Хочу про все розповісти чоловікові, але боюся – раптом йому від таких новин стане зле…

Хочу подумати про те, щоб залишити все спадок синові – хоч він у нас адекватний, і є надія на те, що допоможе нам з батьком в старості. Дочці і зятю я тепер боюся довіряти.

Як би ви вчинили на моєму місці? Доньці я так і не розповіла, що чула їхню розмову з зятем. Намагаюся тепер поменше з ними перетинатися.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

You cannot copy content of this page