Ви колись стикалися з тим, що робили щось від душі, щиро і не розуміли, чому це не правильно? Ось є такий стереотип, що дівчина не має виявляти інтерес до хлопця, має чекати, коли він зверне на неї увагу. Дівчат, які перші йдуть на знайомство, проявляють ініціативу вважають такими, що не мають почуття власної гідності.
Але тут можливий і третій варіант, який стався зі мною. І все дуже просто – а якщо тобі не пояснили, що це не правильно, не вселили в тобі цю думку, не повторювали її по сотні разів, то що тоді?
А тоді починається щось схоже на мою історію.
Мене виховувала бабуся, мама принесла мене в подолку, як вона казала. Про те, хто батько так бабусі так і не зізналася.
– Нічого, виростимо, – відказала бабуся наостанок, після того, як добряче доньку висповідала, – Вже тепер нікуди не дінешся, зав’язала собі світ, будеш довіку біля мене з дитиною.
Але мама цього ніяк не хотіла і навіть не пройшло року, як вона вискочила заміж за чоловіка, який був розлученим, і старшим за неї вдвічі. Мене вона брати не хотіла в нове життя, а бабуся не хотіла віддавати.
– Не віддам, будуй нове життя, а я справлюся, – сказала вона матері.
І почали ми з бабусею жити разом. У неї була робота в колгоспі, далі власна господарка, ясел в селі не було, тому вона або брала мене з собою на город, або залишала на сусідку.
– Подивися, Ганю, мені лишилося два кроки дополоти. Не хочу аби дощ пішов та бур’ян поліз вгору.
Коли вона втомлена приходила з городу, то треба було ще корову обійти, приходила до хати і важко сідала на лаву.
– Ще тебе нагодувати, – казала вона і зітхала.
Ми засинали під казку від неї, як казку – вона повторювала перше речення кілька разів і засинала, а я собі вже далі сама уявляла, що ж там було далі.
Чого мене бабуся вчила? Яйця збирати, лишати одне на покладок, до корови ззаду не підходити, а до пса, коли він їсть.
Вона й так була небагатослівна, але як я виполювала не хоптинку, а морквинку, то де й слова з’являлися.
Але мені було добре з нею.
Проте, як мені стукнуло десять, то бабусі не стало і так мама мене взяла в свою нову сім’ю. У неї була донька від того чоловіка, звали її Оля, на три роки молодша від мене. От над нею мама вже дуже тряслася, а на мене знову уваги не звертала. Казала лишень, що я ганяю по вулицях, замість того аби за сестрою дивитися. Не раз ми приходили обидві бруднющі з вулиці і мама казала, що то я навмисне воджу Олю по найглибших калюжах, але це було не так. Проте, далі мама не відпускала Олю зі мною, та плакала, а мені було менше клопоту.
В матері теж була своя господарка. Я теж мала помагати і на городі, і біля дому.
Подруг у мене не було, я не вміла спілкуватися та й ще характер такий, прямий, як в бабусі. Але раптом я виявила, що живу поруч зі своїм однокласником, який мені дуже подобався. У нього були такі вії густі і кучері, мені він був схожий на херувима.
І ось виявилося, що він живе через кілька хат від матері, я була у захваті і почала часто ходити попри його дім аби його побачити. Коли він виходив на вулицю гратися, то для мене було наче свято, хоч він і більше спілкувався з хлопцями, а мені лишень кивав.
Я підростала і вже ми цілою вулицею збиралися гомоніти на вулиці, і діти, і старші хлопці та дівчата, а я все з Миколи очей не зводжу, він з кожним роком гарнішав і гарнішав.
А далі до клубу почали ходити і так само, я йшла його проводжати додому, а не він мене, хоч, і йшла назирці.
А одного дня він мене помітив і спитав, чому я за ним ходжу.
– Бо ти мені подобаєшся, – чесно зізналася я.
Він тільки хмикнув і відтоді ми йшли разом додому, він розказував про те, як косили з батьком сіно, чи як спіймав рибу, а я просто слухала його голос.
Ми навіть за руки не трималися і я не розумію, чому його мати одного дня прибігла до моєї.
– Ти свою доньку навчи, що годі за хлопцями бігати. Чи ти її такого спеціально вчиш?, – взялася вона до неї.
А та тоді до мене, що так не можна, що я Олі не дам щасливо заміж вийти, коли так буду себе вести.
– Як так?, – я не розуміла про що вона взагалі.
– А ось так – за хлопцем бігати.
– Але він мені подобається.
– То й що? Ти його матері не подобаєшся, тому ще раз побачу, то ти мене знаєш.
Мені не були важливі слова матері, для мене стало чудом, що Микола ховав очі і втікав від мене. Я не знала, що там його мама йому сказала, але ми більше не бачилися.
Далі пішли вчитися і я більше в село не приїздила. Знайшла чоловіка, якого сама вибрала, у мене діти, яких я дуже люблю, робота та повсякденні клопоти.
Приїхала до матері, коли вона мене попросила попрощатися. Вона жалілася, як їй важко, бо ніхто за нею не доглядає, а їй так одиноко. А що я могла їй на те сказати? Самотність і досі є моїм найкращим другом, не розумію, чому вона так реагує.
Почала казати, що я їй маю бути вдячна, що від Миколи мене врятувала, бо він так і не оженився, вже його ніхто й не візьме.
А я от думаю – чи були б ми щасливі, якби наші батьки не переконали нас в тому, що ми не так поводимося? Не перелили у нас свої побоювання, свої думки і твердження? Невже виховання в цьому й полягає – налякати так аби людина боялася вчинити, як велить серце? Як ви гадаєте?
Автор Ксеня Ропота
