Мене звуть Віка. Я вже давно живу у дитячому будинку. Мене привезли сюди, коли мені було три з половиною роки. Зі свого минулого життя, я пам’ятаю дуже мало. Тільки сильні крики, брязкіт розбитих пляшок. А ще я пам’ятаю, як десь поряд дуже сильно голосила дитина. Я постійно намагалася зрозуміти: а хто це так плаче?
Мені дуже часто снилося, що я намагаюся знайти дитину, яка плаче. Але в мене нічого не виходило.
Спочатку я дуже чекала, що за мною прийде мама і забере мене звідси. Але йшов час, а мама не приходила. Тоді я зрозуміла, що вона вже ніколи за мною не прийде.
У дитячому будинку жити було дуже нудно та сумно. Усі дні були схожі один на одного.
Якось до мене підійшла вихователька і сказала:
— Ходімо, Віко. До тебе там прийшли.
Я дуже здивувалась. Я просто не могла зрозуміти хто міг до мене прийти?
Вихователька відвела мене до кімнати, де на мене чекали дві людини: жінка і чоловік. Спочатку вони просто дуже уважно дивилися на мене, а вже потім жінка сказала:
— Здрастуйте, Віко! Мене звуть Світлана, а це мій чоловік — Володимир. Ми хочемо познайомитися з тобою. Ходімо надвір, погуляємо трохи.
Я погодилася і ми пішли в парк, який знаходився поряд із дитячим будинком. Світлана розпитувала мене про те, як мені живеться в дитячому будинку, чи є у мене друзі, які книги я люблю читати, які у мене є захоплення. Вона розповіла, що вона працює у школі, а чоловік – працює на заводі головним інженером. Вдома у них живе кіт Барсик та хвилястий папуга Алекс. Ми погуляли десь півгодини, а потім Світлана та Володимир пішли.
Минуло кілька днів. Світлана та Володимир не говорили мені, що вони прийдуть ще раз, але я на них все одно чекала. Я знала, що так зазвичай за іншими дітьми приходять їхні батьки. Вони спочатку приходять на них подивитися та познайомитися, а потім забирають їх до себе додому назавжди. Щоправда, я особливо на це не сподівалася. Але я все одно чекала Світлану та її чоловіка.
За кілька днів мене знову покликала вихователька.
Цього разу до мене прийшла тільки Світлана. Ми знову з нею пішли гуляти. Світлана запропонувала посидіти на лавочці. Вона довго мовчала, а потім сказала:
— Віко, ми з чоловіком прийшли до тебе не просто так. У нас є син Ігор. Ми його всиновили, коли йому було лише півроку. Нині йому вже чотири з половиною роки. Він чудовий хлопчик. Три тижні тому я побачила у журналі твою фотографію. Там, де тебе нагороджували за перемогу у мистецькому конкурсі. У тебе дуже рідкісне прізвище – Тиха. Таке саме прізвище було і в нашого сина, коли ми його усиновили. Я все дізналася, ви з Ігором – рідні брат та сестра.
Я не могла повірити, що в мене є брат. А потім я все згадала. Саме мій братик голосив у всіх моїх спогадах. А мама сварила на нього за це. Я дуже любила братика і завжди намагалася його заспокоїти. Я все згадала і на очах з’явилися сльози. Світлана обійняла мене і стала заспокоювати.
— Віко, ми хочемо забрати тебе до себе. Ми з чоловіком хочемо, щоби ти стала нашою донькою.
Я посміхнулася та погодилася.
Пройшло таких довгих для мене три місяці. Світлана та Володимир мене удочерили. Тепер я живу з ними та своїм рідним братом. Нічого поганого вночі мені більше не сниться.
Я ходжу до художньої школи, мені там дуже подобається. Нещодавно я виграла конкурс. Мої батьки мною дуже пишаються. За перемогу у конкурсі вони подарували мені такі чудові ролики. Я дуже щаслива. Адже поряд зі мною мій рідний брат та люди, які мене так люблять.