Мені 53 роки і я самотня жінка, яка насправді нікому не потрібна. А самотня я через помилку, яку зробила ще у молодості. Я часто згадую це все і мені так соромно. Я знаю, що скільки б я не молилася, ніколи не вимолю пробачення у того, кого я зрадила.
Мені було дев’ятнадцять років, молода, зелена. Навчалася в університеті. Познайомилася з хлопцем на ім’я Григорій. Він мені став як той соловейко співати пісні про кохання до скону. А я що? Повірила цьому пернатому. Ну, а він покрутився, поцвірінькав, заміж покликав. А я вуха розвісила і ще до шлюбу жити з ним почала. А він через місяць мені ручкою і помахав. Його і слід розтанув.
Так, мені було прикро, але що вдієш. Не я перша, не я остання. Начебто й любові такої неймовірної до нього не було. Вирішила, що переживу .
А потім місяць, другий, стала почуватися якось незвично, не розуміла, в чому справа. Пішла до спеціаліста, а він мені каже, що я при надії ще й на третьому місяці. І що мені робити? Знала, що коли розповім батькам ті зречуться, адже були дуже консервативні.
Дев’ять місяців додому не навідувалась. Коли прийшов час моєму сину на світ з’являтись, я написала відмову. Він такий гарненький був, людоньки. Сама виписалась, а частиночка моя там залишилась.
Моєму сину зараз 34. Щороку я печу у день його народження величезний торт і сама задуваю свічки. Вдивляюсь у перехожих у надії впізнати його. Не раз зверталась до різних структур, аби допомогли мені його розшукати, але намарне.
Не знаю де він зараз і як. Можу лиш молитись за нього і просити у Всевишнього прощення.
А своє я за той учинок отримала: самотня я. Ні чоловіка, ні дітей. Батьків, через реакцію яких я так тоді переймалась, давно уже немає. А я шкодую. Щодня щохвилини шкодую про те, що тоді зробила.
Головне фото ілюстративне – pexels.
