Мені виповнилося 57 років. Але я жодного разу не виходила заміж. Моя дочка вже виросла, здобула чудову освіту. Нещодавно вона вийшла заміж. Зараз працює у солідній компанії. Проте, чоловіка поряд зі мною досі не було.
Це була моя перша закоханість. Молода людина приїхала до нашої країни з Італії за програмою обміну студентами. Познайомилися з ним цілком випадково на загальному заході для студентів інституту іноземних мов. Ми швидко познайомилися і легко знайшли спільну мову.
Я раділа, що зустрічаюся з італійцем. Мені досі подобається Італія. Їздили туди із дочкою на відпочинок.
Не хочу розповідати про подробиці наших відносин. Вони були нетривалими. Ми любили гуляти вечірнім містом за ручку. Продовження відносин було стрімким, спонтанним та буденним. Про те, що я при надії я дізналася, коли мій італійський друг уже покинув нашу країну.
Тоді мені допомогла мама. Мій тато був дуже радий появі онуки. Завжди знала, що в мене добрі батьки, але тоді зрозуміла, що вони в мене найкращі. Їх давно вже немає на цьому світі, але я досі відчуваю їхню підтримку та турботу.
Втім, це події минулого. Повернемося до сьогодення. Я читала безліч схожих історій і зустрічала ще більшу кількість порад для тих, хто опинився у подібній ситуації.
П’ять місяців тому я зустріла чоловіка. Цікаво, що наше знайомство відбулося завдяки непорозумінню: він стояв у черзі за мною. Вже на касі я згадала, що хотіла купити чай. Затримала касира на мить, щоб захопити чай. А чоловіка це так вивело з себе, що він аж пашів невдоволенням.
Я не хотіла сцен. Забрала свої покупки та вийшла. Але тут мене хтось наздогнав, а коли я обернулася, то побачила цього того чоловіка усміхненим і з коробочкою цукерок у руках.
Наздогнав мене, зупинив і почав вибачатися за свою поведінку. Пояснив, що втомився на роботі та не хотів чекати. Тож ми з ним і познайомилися.
З’ясувалося, що живемо по сусідству. Чоловік розлучений, живе один. Діти в нього дорослі та самостійні. Він працює у великому музеї.
Новий знайомий виявився дуже розумною, інтелігентною та гідною людиною. Ще через півроку він наважився попросити мене вийти за нього та жити разом.
Я прийняла його пропозицію. Сама не розумію, навіщо. Напевно, хочеться все ж таки побути дружиною. Можливо, мені набридло жити одній. У доньки вже своя сім’я та своє життя. Чекаю, коли з’являться онуки.
Однак після того, як ми офіційно подали заяву і стали жити разом, з’явилося якесь незрозуміле мені напруження. Майже все життя я прожила одна. Я настільки звикла, що виявилося непросто перебудувати свої звички.
До речі, мій наречений виявляється хропе ночами, а мені це не дає виспатися. Це справді непросто. У мене і так сон дуже чуйний. Люблю відпочивати у повній тиші, а тут хропіння на всю квартиру.
Я звикла до ідеального порядку, щоби всі речі лежали на своїх місцях. А він не звик навіть взуття ставити одразу у шафу. Збоку це може здатися занудством. Тільки моє життя от таке і так мені добре.
Щоранку я п’ю чай і читаю новини у тиші. Тепер мені потрібно читати новини і для нього, а потім ще й обговорювати те, що сталося. Я втрачаю особистий простір і почуваюся некомфортно.
Мені неприємно, що він ходить по дому у розтягнутих жахливих штанях та у дірявій футболці, але на роботу вбирається як модель.
Може потрібен час, і я зможу звикнути? Перестану звертати увагу на брудні шкарпетки на килимі або на нудні вчення і поради. Але якщо не звикну?
Звичайно, я не втрачу нічого, адже ми укладаємо шлюбний контракт. Кожен із нас залишиться при своєму майні.
Чи варто витрачати на ці стосунки час? Холостяцьке життя стало для мене звичним і нормальним. Чи варто ризикувати своїм комфортом?
Переживаю. Моя дочка радить спробувати, раптом все буде гаразд. Але мені не хочеться оцих непорозумінь з людиною, висловлювати своє невдоволення та претензії, якщо не зможемо жити разом.
Упевнена, що знайдуться жінки, які зможуть дати слушну пораду. Дуже на неї сподіваюсь.
Головна картинка – pexels.
