Мені – 60. Десять років тому мене зовсім не тішив мій півстолітній ювілей. Але я приймала вітання та подарунки, ніяк не бажаючи чути цифру в тостах, яку кожен озвучував і озвучував. Я силувано усміхалася та дякувала. А тепер мені просто було байдуже, цифра не бентежила, і нічогісінько вже не хотілося.
– Люба, де відсвяткуємо твій ювілей? Не хочу, щоб ти клопоталася вдома, як на мої 65. Тож вибирай ресторан, – розпочав розмову мій благовірний.
– Не маю ніякого бажання, – я ошелешила Віктора своїм рішенням, що визріло в мене нещодавно, – краще не нагадуй нікому. Просто посидимо вдвох удома.
– Так не годиться. Що скажуть діти?
– Зекономлять на подарунках, а ми – наші гроші.
– Та ж ми не є бідні.
– Ну й слава Богу! Але обійдемось без свята. Питання закрите!
Я оформляла пенсію. Когось це бентежить і засмучує. Мене тільки тішило: Нарешті! В багатьох колективах пенсіонерів хотіли б позбутись. В моєму випадку – навпаки: нове начальство мене благало не звільнятись з роботи.
То завдяки мені помінялися директор і заступник. Попередники були занадто прискіпливі й несправедливі до двох моїх колежанок, а я активно заступалася за них. Це також коштувало мені багатьох нервів, але справедливість восторжествувала. Проте це мене надзвичайно стомило, а моїх колежанок почало мучити почуття, ніби вони мої боржники, і я чогось від них чекаю. Вони перші запропонували відсвяткувати моє 60-річчя в шкільній їдальні з усім колективом, мовляв, про застілля поклопочуться самі. Я подякувала за увагу, але відмовилася і написала заяву на звільнення, не бажаючи ніяких проводів.
Найкращим подарунком на мій 60-ий рік народження був би відпочинок і блаженний спокій, щоб прогнали мою сильну втому від роботи, від родинних обов’язків, від спілкувань із подругами і приятельками. Я розмріялася: хочу просто сісти на диван і зануритися в читання улюбленого роману хоч до четвертої ранку, хочу відіспатися до обіду, смакувати тільки канапки й каву. Потім хочу піти на зачіску й манікюр, потім побродити парком, потім зайти в кав’ярню і поласувати солоденьким, потім піти в кіно чи театр. Хочу тільки дивитися й роздумувати, слухати й мовчати, мовчати, мовчати.
Відчуваю, що прозвучить від дітей запитання: «Мамо, чого б ти на свою річницю бажала»? Якщо скажу «спокою й відпочинку, але не на день, а на місяць-два, бо я вкрай стомлена», зрозуміють? Скоріше, образяться, в кращому випадку запропонують санаторій. Але моя воля направлена зараз тільки на одне: щось змінити в житті, щоб я не перетворилася на скиглійку та зануду.
Почала з чоловіка:
– Любий, дуже хочу відпочити, тільки вдома, але довгенько так, з місяць або й два Я дуже втомилася від усього, відчуваю, що якщо не зупинюся зараз, то незабаром у мене не залишиться сил ні для себе, ні для тебе, ні для наших дітей та онуків.
– Давай до лікаря підемо, – затривожився чоловік.
– Тільки не роби з мене хвору. Мені достатньо буде перебратися в гостьову кімнату, побути на дієті, а ти сам собі готуватимеш. І дітям поясни, чого мама хоче найбільше. Для інших – мене нема вдома, телефон забула, загубила, словом, щось вигадай.
Маю Богу дякувати за чоловіка, що не докоряв мені за мої примхи, сам готував собі їсти, і відповідав на дзвінки сусідок і колежанок, щоразу вигадуючи про мене якісь причини, хоч зроду не вмів брехати. Здивувало його тільки, коли я після лежання й читання, нарешті, вибралася з хати, нічого не сказавши, але взявши з собою тижневий запас грошей, а повернулася пізно ввечері вся така красива після салону й замріяна після вистави в театрі.
– Надіюся, ти мені не зраджуєш? – буркнув благовірний.
У відповідь я загадково усміхнулася й вперше після мовчання подякувала за комплімент:
– Атож, в мої шістнадцять мене в тебе ще хтось та й відіб’є.
Через тиждень мені так набридло відлежувати боки на дивані, очі стомилися від читання, на бутерброди вже й дивитися не могла, шлунок бурчав і вимагав чогось гаряченького на сніданок.
Вдосвіта, коли чоловік ще солодкі сни бачив, на кухні вже кипіла робота: все пеклося й варилося, тушкувалося й смажилося. Завтра неділя, тож сьогодні зателефоную дітям, аби приїхали з онуками, бо я вже так за ними скучила. що не можу діждатися.
– Отакої! – здивувався мій чоловік, ласуючи яєчнею з беконом, – а я так надіявся ще з півтора місяця від тебе відпочити або й покинути тебе.
– Хорошого буде потрошечку, – пообіцяла я благовірному, – а то ще й справді покинеш.
– Не покину, – запевнив чоловік, – але даватиму тобі свободу на тиждень-два. бо то тільки на користь іде.
– Поділіться, шановні читачі: маємо ми право на такий відпочинок чи ні.
