Мені 62 роки. Як тільки я на пенсію вийти змогла, так одразу до сестри за кордон поїхала. Щиро вірила у те, що здоров’я моє не підведе і я ще зможу кілька років попрацювати і допомогти сину. Дуже їм важко на квартирі орендованій із двома дітьми, то я їм мріяла хоч на перший внесок назбирати. Таки назбирала, але не сину гроші пішли, а свасі моїй.
Я жила сама, бо чоловік давно вже у засвіти пішов. Сама займалася вихованням сина, ростила худобу, складала копійку до копійки, аби він згодом отримав гідну освіту.
Нині син мій уже одружений, я щаслива бабуся двох онучат. Син у шлюбі десь 5 років. Відразу після весілля вони з Анжелою вирішили у Києві жити. квартиру орендували.
Поки самі собі були, то ще куди не йшло, а як тільки діти з’явились, так їм важко дуже стало. Я ж їм допомогти фінансово не мала змоги. Та й свати вмили руки, як тільки дочку заміж видали.
Батько Ангеліни працює на заводі та ледве зводять кінці з кінцями. Її мама взагалі дня не працювала, чоловік сім’ю забезпечував, а вона господарством займалася. Подарувала чоловіку четверо дітей, Ангеліна найстарша. Тому зрозуміло, що звідти молодим помочі очікувати не доводилось.
Якось жили ще, а потім почались у них негаразди на роботі через отой недуг. Пам’ятаю восени невістка зателефонувала мені і почала скаржитися на безгрошів’я. Казала, що мабуть, доведеться залишати на мене дітей і їхати кудись на заробітки, якщо вдасться, прямо плакала у слухавку. Та ще й орендну плату підняли, хоч вовком вий.
Тоді я вирішила, що таки покину роботу і вийду на пенсію, сказала невістці, що я поїду до сестри. Ну як можна дітей без мами лишити. Так, вік у мене не той був, щоб з місця рушати, але ситуація ж така була, що хочеш чи ні, а їхати треба було.
Так я тут працювала, дітям гроші передавала всі, бо дуже хотіла, аби вони склали певну суму на перший внесок і взяли собі власну квартиру. Ну, чи орендодавцю ту десятку за квартиру чужу віддавати, чи в банк за свою.
Минуло п’ять років і на це різдво я додому приїхала. По моїм підрахункам сину повинно було б стати коштів на те, аби вони квартиру вже узяли. Я тоді прямо у нього запитала, скільки вони мають і на яке житло розраховують.
Уявіть моє здивування коли син сказав, що вони ті гроші мамі Анжели “позичили”. бачте, вони помилку зробили. в боргах усі, а там діти. От добрий мій син тещу із тестем і врятував, роками моєї праці і здоров’ям моїм.
Тут уже усім ясно, що із тими грошима можна попрощатись просто.
— Тещу тобі було шкода? А мене ні? Я ледь повзаю уже, ти хоч уявляєш, що то таке людину лежачу глядіти в моєму віці? А в чужу країну виїхати? Думала, що вам помагаю. Все! Більше на мене не розраховуйте, якщо така справа. Я більше вашій сім’ї допомагати не збираюся!
Поїхала тоді я знову на роботу, бо ж треба було собі на ремонт у хаті сільській заробити, але сину більше ні копієчкою не допомагаю.
А це телефонує і просить дозволу у хату мою із сім’єю переїхати, поки вони в селі дім не підберуть бо у столиці вони явно не виживають у сучасних умовах.
А я узяла й відмовила. Так мені прикро за все те, що він зробив і як зі мною вчинив.
Ну скажіть, хіба після такого ще й у дім свій пускають, хай до тестя їде. Хіба ж ні?
01,05,2023
Головна картинка ілюстративна.
