— Ти справді вважаєш, що маєш право тут перебувати? — Голос Марини був гострим, як лезо бритви. Вона стояла на порозі нашого будинку, зневажливо оглядаючи квітучий сад і новеньке облицювання фасаду.
— Це дім мого батька, — відповіла я, намагаючись зберегти спокій, хоча серце калатало десь у самому горлі. — Він будував його роками, вкладаючи сюди не лише кожну копійку, а й усю свою душу. Мій чоловік допомагав йому з кожною цеглиною.
— Мені байдуже, хто що будував! — Марина зробила крок уперед, наступаючи на акуратно підстрижений газон. — За законом я — така сама спадкоємиця. Я хочу отримати свою частку готівкою. І повір, сума, яку ти мені виплатиш, буде дуже солідною. Я вже проконсультувалася з фахівцями. Мені не потрібні ваші грядки, мені потрібен еквівалент вартості цього маєтку.
— Марина, ти не приїхала, коли він просив прощення. Ти не приїхала, коли ми його проводжали в останню путь. Тобі не соромно з’являтися тут лише заради збагачення? У тебе ж, за твоїми словами, є кілька квартир у центрі міста, які дісталися від родичів по материнській лінії.
— Майна багато не буває, люба, — вона хижо посміхнулася. — Готуй гроші. Я не звикла відступати від того, що належить мені за правом.
Я мовчки дістала з папки документ, завірений нотаріусом ще за життя тата, і простягнула їй. Це була дарча. Марина пробігла очима по тексту, і її обличчя почало змінюватися з самовпевненого на багряне від розуміння ситуації.
Історія моєї родини ніколи не була простою. Мій батько, Віктор, мав складне минуле. Його перший шлюб розпався, коли старшій доньці, Марині, було лише п’ять років. Колишня дружина виявилася жінкою вольовою та ображеною: вона не лише заборонила татові бачитися з дитиною, а й демонстративно відмовилася від офіційної фінансової підтримки.
Проте батько був людиною честі. Попри всі заборони, він щомісяця переказував кошти на спеціальний рахунок.
— Я не хочу, щоб вона відчувала потребу в чомусь, — часто казав він мені, коли я була ще підлітком. — Дитина не винна в помилках дорослих.
Минуло двадцять років. Марина несподівано з’явилася на горизонті, коли зібралася виходити заміж. Вона сама зателефонувала татові й запросила нас на весілля. Це було схоже на диво. Батько буквально розквітнув, він виглядав на десять років молодшим.
На весіллі Марина здалася мені неймовірною: веселою, відкритою, привітною. Ми швидко порозумілися.
— Олено, ми ж рідні по таткові! — вигукувала вона, обіймаючи мене. — Давай обіцяємо, що більше не втратимо зв’язок. Телефонуй мені щотижня!
Я так і робила. Ми зідзвонювалися, ділилися новинами. Тато регулярно їздив до неї в гості, і я бачила, як він сяє від щастя, повертаючись з тих поїздок. Але одного разу все змінилося. Батько повернувся від Марини похмурішим за хмару. Він мовчав весь вечір, а на мої розпитування лише гірко зітхнув:
— Не сподівався я на таке розчарування… Більше не пиши їй, доню. Вона зовсім не та людина, за яку себе видає.
Він так і не розповів подробиць. Просто взяв з мене слово, що я припиню будь-яку комунікацію. Я підкорилася, хоча в душі залишилася глибока недосказаність.
П’ятнадцять років ми нічого не чули про Марину. Життя йшло своєю чергою: я вийшла заміж, ми з Андрієм оселилися з батьками, почали перебудовувати старий дім. Тато хворів, сили залишали його, і він, відчуваючи близькість неминучого, раптом знову заговорив про старшу доньку.
— Знайди її, Олено, — тихо промовив він, лежачи в ліжку. Його погляд був спрямований кудись крізь стіни. — Я хочу попросити вибачення. Не знаю, за що саме вона на мене тримає образу, але не хочу забирати це почуття з собою. Нехай приїде, хоча б на годину.
Я годинами сиділа за комп’ютером, розшукуючи її в соціальних мережах. Телефонні номери давно застаріли. Нарешті мені вдалося знайти її профіль. Я набралася сміливості й зателефонувала через соц мережу.
Відповідь Марини була як холодний душ.
— Приїхати? Навіщо? Щоб доглядати за хворим, який згадав про мене лише на порозі вічності? Не дочекаєтеся! — її голос був наповнений жовчю. — І навіть не думайте просити в мене фінансової допомоги на лікування. У мене немає зайвих ресурсів для людей, яких я не бачила купу років!
Я була обурекна такою відповіддю. Повернувшись до батька, я не змогла сказати йому правду. Я вигадала історію про те, що вона поїхала за кордон, що зв’язок втрачено, що номер не відповідає.
Тато лише сумно посміхнувся. Він усе зрозумів.
— Не захотіла приїхати… Що ж, це її вибір. Не плач, рідна. Головне, що ти поруч.
Через два дні його не стало. Тиша в будинку стала нестерпною. Я надіслала Марині повідомлення про дату прощання, але вона не відповіла. Її не було ні в день поховання, ні через тиждень, ні через місяць.
Минуло пів року. Біль трохи притупився, ми з чоловіком продовжували займатися господарством. І ось тоді на нашому подвір’ї з’явилася дорога іномарка.
З неї вийшла Марина — та сама, але водночас зовсім інша. У її погляді не було й натяку на ту «позитивну дівчину» з весілля. Це була холодна, зверхня жінка.
— Я приїхала забрати своє, — заявила вона без жодних передмов. — Цей будинок тепер коштує чимало. Я знаю, закон на моєму боці. Виплачуй мені частку, і я зникну. Мені потрібно розширювати бізнес, і ваші сільські пейзажі мені не цікаві, лише кошти.
Саме тоді я показала їй дарчу. Тато виявився далекоглядним. Він оформив цей документ ще п’ять років тому, коли ми тільки почали масштабну реконструкцію. Він хотів захистити нас, знаючи характер своєї старшої дитини краще, ніж я могла собі уявити.
Марина розходилась не на жарт. Вона ображала мене і тата останніми словами, говорила що має зв’язки із судами та «впливовими знайомими», які допоможуть оскаржити документ.
— Ти пошкодуєш про це! — все ще говорила вона, сідаючи в машину. — Цей дім буде моїм або нічиїм!
Мій Андрій просто зачинив ворота і порадив їй більше не турбувати нашу родину. Ми думали, що це кінець, але ми помилялися.
Через тиждень мій телефон задзвонив. На екрані висвітилося ім’я Марини. Я не хотіла відповідати, але щось підказало мені натиснути на кнопку прийому.
— Чекай на гостей, сестричко! — прошипіла вона в трубку. — Ми вже в дорозі. Скоро побачимося!
Це був останній раз, коли я чула її голос.
За годину мені зателефонував незнайомий чоловік, який представився слідчим. Він повідомив, що на трасі сталася серйозна дорожньо-транспортна пригода. Автомобіль, у якому перебувала Марина та четверо її супутників, на величезній швидкості вилетів у кювет.
Наслідки були непоправними. Марині дісталось найбільше. Коли мені повідомили подробиці в стаціонарі, я не відчула ні радості, ні зловтіхи — лише безмежний сум за те, як людина може занапастити власну долю через жадібність.
Вона залишилася прикутою до ліжка. Її колишня впевненість розсипалася, як картковий будинок. Ті самі «впливові знайомі», якими вона хизувалась, одразу зникли, як тільки справа торкнулася тривалої реабілітації та витрат.
Її міські квартири тепер продаються одна за одною, щоб оплатити послуги доглядальниць та лікарів.
Ми з Андрієм часто сидимо ввечері в нашому саду. Тут тихо й спокійно. Батьківський дім став для нас справжньою фортецею, але іноді я дивлюся на дорогу і думаю про Марину.
Чому заможна людина так принципово ставилась до того, що не могло їй належати? Чому не залишитись друзями? Чому не родичатись? Цікаво, вона хоч сама зрозуміла, що винна у всьому сама?
Головна картинка ілюстративна
