Мені було 28, коли я познайомилася з Андрієм. Ми обидвоє родом із села, і це одразу нас якось зблизило. Я розуміла його звички, прагнення, навіть його манеру говорити.
Відверто кажучи, на перший погляд він здався мені надійною людиною. Додавало плюсів до мого уявлення про кавалера і те, що він був скромним, допомагав своїм батькам і піклувався про сина від першого шлюбу. Про колишню дружину мені жодного кривого слова не сказав. Лиш одного разу похитавши головою зазначив, що вони були надто молодими і не розумними, керувались емоціями а не здоровим глуздом.
Скажу одразу, що життя моє до зустрічі з Андрієм уже набуло певного порядку. Після закінчення школи я переїхала до міста з подругою, ми довгий час винаймали кімнату.
Згодом я з допомогою батьків таки придбала невеличку двокімнатну квартиру на околиці міста. Виплачувала внески я із зарплатні. Пізніше подруга віддала за смішні гроші мені свою стару машину, коли придбала собі нову.
Я отримала права спеціально, бо ж дорога до роботи була далекою, а до батьків у село їхати із міста було вкрай не зручно. Особливо важко було везти повні торби із села. А я брала багато продуктів, адже мусила економити аби мати гроші на виплати за кредитом.
Андрій і я зустрічалися недовго, адже вже дорослі люди. За кілька місяців вирішили з’їхатися. Я думала, що спільне життя стане новим початком, кроком до стабільності.
Андрій знайшов нову роботу з гарною зарплатою, але для того йому була потрібна моя машина. Звісно я погодилась йому її дати. Лиш просила завезти мене на роботу і забрати ввечері.
Але перший тривожний дзвіночок пролунав майже одразу: хоча він і заробляв, його гроші ніби як розчинялися. То матері потрібні нові окуляри, то синові треба щось купити, то вдома у батьків щось зламалось.
Андрій лиш і міг що придбати бензин і продукти інколи. Комунальні послуги, кредит на квартиру, мої особисті витрати залишалися на мені.
Я розуміла що так не має бути. Але коли сідали рахувати, то виходило на те, що у нашому сімейному бюджеті діра, і я повинна її закрити своїми грішми.
Одного дня Андрій хателефонував і сказав що я повинна оплатити ремонт машини. Тієї машини на якій він їздив містом і яка лиш на роботу мене доставляла.
— Це ж твоя машина. – каже мені, – Якби була моєю, будь ласка. Але ж я ще й не твій чоловік, тож прошу 20 тисяч гривень в касу.
Я мало не заголосила. Я тільки-но придбала нову пральну машину із сушаркою й попросила його допомогти з кредитом, адже цього місяця були незаплановані витрати. Він відповів:
— А я до чого? Це твоя квартира. Ми ж поки що не одружені, це не спільне майно.
Його слова все частіше звучали, як холодний душ. Що більше ми жили разом, то ясніше я уявляла наше життя після шлюбу. Мій наречений дуже навіть добре жив у моїй квартирі і за мій рахунок.
Але, стосунки ми припинили після одного особливого випадку. Я потрапила у стаціонар і там була три тижні. За ввесь той час мій наречений заїхав мене відвідати лиш раз.
Та й то, коли вже йшов сказав:
— Дай грошей на бензин. Сюди їхати далеко, вважай на інший кінець міста, та ще й затори.
Я кліпала очима і думала вуха протерти. Три тижні не з’являтись, прийти з порожніми руками і просити грошей на бензин у мене, бо ж пан витратився їдучи на інший кінець міста?
— Ключі від авто дай! – сказала я тихо. – І від квартири залиш мені ключ. Речі забереш коли мене випишуть.
Звісно, він там щось намагався довести, але слухати його я не стала. За тиждень, я зібрала все, що йому належала і відправила поштою на адресу його матері.
— Ти навіть не спитала у нього що трапилось, чого він не міг приїхати? – здивовано запитала в мене мама. – А як там щось серйозне, що він так довго не з’являвся. та ще й грошей не мав. Не маєш ти, дитино, співчуття.
А я вважаю, що все вірно зробила. У цьому випадку ніяких виправдань. І так, надто довго терпіла. Ну хіба ж ні?
Головна кратинка ілюстратвина.
