Мені було дуже нелегко у житті. Хоч і мала я стабільну роботу, хоч і отримувала я зарплатню стабільно, та все ж грошей вічно не вистачало.
Економила, сама в’язала, перешивала, купувала речі у секонді. Двох синів ростила одна, тож навчилась крутитись, викручуватись і все чекала кращих часів.
Думала, от діти виростуть і стане мені легше. Тоді вже вони будуть більш самостійні, тоді вже матиму я надійне плече. Зможу вже на них розраховувати, на їхню підтримку.
Так воно і було поки не одружились. Старший пішов до жінки жити в прийми, а молодший привів у нашу квартиру свою дружину молоду.
Мови про те що будуть збирати на власне житло, чи хоч на перший внесок не було. От просто ми усі разом живемо, та й все на тому.
Коли я уявляла майбутнє, ніколи не думала, що моє життя обернеться саме так. Що я, вже у поважному віці, коли я сидітиму на кухні і слухатиму, як мій син оголошує, що я стану бабусею вдруге. радості в мені ні на краплю не буде. Швидше навпаки.
Я щиро не розуміла навіщо їм це зараз. Стоять, обоє щасливі. задоволені, повідомляють про те, що скоро матимуть другу дитину, а в мені все аж підстрибувало. Таки я не стрималася:
— Чи ви на сонці без кепки ходили обоє? Ви про що узагалі? Одного ще на ноги не поставили, а вже за другим побігли. Даху над головою немає, а ви ще мені онуків дарувати вирішили!
Невістка, Інна, дивилась на мене з таким виразом обличчя, ніби я сказала щось дуже образливе. Її голос тремтів, але вона відповіла:
— То ви також маєте двох дітей, чому обурюєтеся?
Я не стрималася і буркнула:
— Та я ледь їх виростила. Дякувати Богу що впоралась. Та от моє життя мало б бути наукою – не роби так, а не прикладом для наслідування.
Тут вона вже розсердилася:
— Це наше рішення. Ми у вас допомоги не просимо! Впораємося.
Тут же невістка пішла в спальню, грюкнувши дверима. А мій син, Михайло, залишився на кухні, мовчки. Я бачила, що йому незручно.
— Міша, — почала я спокійніше, — я просто хвилююся. Як ви? Знову декрет? У вас перша дитина ще зовсім маленька. Ти подумав, як це буде?
— Мамо, ми все вирішили. Інна добре заробляє на віддаленій роботі, а я отримав підвищення. Все буде гаразд.
— Ну-ну, — буркнула я, але продовжувати розмову не стала.
Спекотне літо вони провели на дачі у її батьків, потім ще на море поїхали. Я не чула про них тижнями. З одного боку, я навіть зраділа, бо з’ясовування стосунків мені були ні до чого. Але з іншого — щось у мені муляло. Я гадки не мала, як ми всі далі будем жити під одним дахом.
Вони повернулися за тиждень чи два перед появою моєї другої онучки. Зі мною не розмовляли, тільки так, для годиться. Вітались, прощались, так, по дому що, але “за життя” ні слова.
З’явилась онука і невістка стримала своє слово – жодного разу про допомогу не попросила. Та й я не напрошувалась, якщо чесно. Вони самі оплачують комунальні, купують продукти, справляються із дітьми.
І все б нічого, але в рідному своєму домі я раптом стала чимось схожим до меблів. Тобто я є, але мене ніби як і немає. и чужі люди під одним дахом.
Мені дуже образливо, що син і невістка так віддалились. Розумію, що причина для такого є, але хіба я заслужила аж на таке? так я була проти того, що вони собі надумали, але не тому що не хотіла – розуміла, яка то велика відповідальність, бачила, що вони просто до того не готові.
Мені вже нестерпно у власному домі бути. Коли тебе ігнорують, коли ставляться підкреслено холодно то є дуже важко.
І як мені повернути душевний спокій? Я так важко працювала, я надіялась, що сини стануть мені опорою і підтримкою, а зрештою отримала ще більше неприємностей і викликів.
От як мені бути, підкажіть?
Головна картинка ілюстративна.
