Мені було і гірко і прикро. Не сам факт того, що мама оце зробила, а того, що от так вона собі тихо із сестрою все те в секреті берегли і якби не випадок, то я б і не дізналась. А потім ще й мати совість мені в очі заглядати: “Галю, а ти чого – ображена?”

Мені було і гірко і прикро. Не сам факт того, що мама оце зробила, а того, що от так вона собі тихо із сестрою все те в секреті берегли і якби не випадок, то я б і не дізналась. А потім ще й мати совість мені в очі заглядати: “Галю, а ти чого – ображена?”

Мені подруги заздрять, бо у свої 60 я маю обох батьків живих. Дочекали тато і мама і внуків і правнуків. хоч і мають уже вік під 90, а обоє ще активні, навіть свинку тримають і кізоньку. Тато ще й косити сіно сили має.

Я завжди жила не бідно. Тут і батьків заслуга є, бо таку гарну освіту мені змогли дати. Хай і хлипала я над тими зошитами малою, та все життя дякувала батькам, що у голову вклали мені знань і розуміння, що без праці нічого не буде.

Тату і мамі я завжди гарно допомагала. Чоловік у мене все життя на керівній посаді я бухгалтер головний, та й діти нині наші справу свою гарно поставили. Ми дідусю з бабусею веземо, шлемо, передаємо усе, аби були і здорові і копійки не рахували.

А тут, саме коли я шукала склянки до столу поставити у шафі, бачу – заповіт. Мені звісно ж цікаво стало, то я очима швидко й перебігла, що там і як написано. Маю ж я і сестру, то думала, що тато і мама на нас двох усе залишать, хоч мені того й не треба, звісно.

Але, виявилось, що батьки мої і дім і землі, все, що було, на племінника мого залишають. Я вже про себе мовчу, гірко стало за своїх дітей, які роками от тут у бабусі і працювали і скільки всього вклали в цей дім і двір.

— О? – реагує мама, коли я запитала, як то так вийшло. – А тобі воно нащо? Живеш, як вареник у маслі. Навіть нам краплі падають з барського столу. Сестра ж твоя все своїм трудом та трудом, а й сотої долі твого не має, як і онук наш. То хай хоч так життя буде до них справедливе.

Я стояла ні в сих ні в тих. Сестра видно, що про все знала, бо навіть здивування на обличчі не було. А мені у вухах дзвенить про те, що сестра трудиться, а життя до неї не справедливе. То я всього знайшла де, не ми з чоловіком заробили?

Чоловік також був прикро вражений і сказав, що не очікував від тестів такого.

— Мам, ти пробач. – каже син мені. – та я поки до бабусі не поїду. Не знаю, як на таке реагувати, надто все двозначно прозвучало.

Та я й сама не знаю, що то було. Якби чужі, то я б сказала, що заздрість якась. Але тут – тато і мама.

Може хоч хтось мені очі відкриє. Як мені тепер бути?