Мені було ще 18, коли вийшла заміж за чоловіка старшого за мене на 20 років. Все було як у казці. Він був найулюбленішим і найдбайливішим чоловіком на землі. Я була дуже щаслива. Навчалася на 2-му курсі, коли зрозуміла, що чекаю дитину. Народила доньку. Ще за рік народила сина.
Все було чудово. Я була і у ролі матері, і у ролі студентки. Чоловік мене у всьому підтримував та допомагав. Дивився за дітьми, коли я вчилася. В результаті я закінчила університет, здобула освіту. І ось, одного разу мій дбайливий і прекрасний чоловік вирішив піти з сім’ї.
Мені було дуже гірко, я не могла заспокоїтись, змиритися. Це було дуже важким випробуванням для мене. Нам не вистачало грошей, часу, їжі. В мене не було роботи. Нам ще садочок не дали. Все було погано. Тоді я подала на аліменти та влаштувалася на нічні підробітки. Мені було важко і страшно залишити малюків одних, але це був єдиний вихід із ситуації.
Я робила все, що могла щоб забезпечити мох дітей. Так минуло 1,5 роки. І лише тоді чоловік почав сплачувати аліменти. Це була дуже не велика сума. Бог з ним. Сама все зроблю.
Через рік нам нарешті дали дитячий садок. Це було просто спасіння для нас. Я влаштувалась на роботу. З дітьми все було добре, з моєю кар’єрою також. Ще за рік я купила собі автівку, потім ми з дітьми їздили до Греції відпочивати. Ось так! Життя почало налагоджуватися.
І тут з’явився колишній чоловік. Він вибачився, сказав, що зробив величезну помилку, просив прийняти в сім’ю.
Я була проти, звичайно. 3 роки не було його, і тут приходить, каже таке…
— Не Хочу тебе більше бачити! Зникни! – відповіла я.
Він пішов. За кілька місяців прийшла повістка до суду. Виявилось, що мій колишній чоловік хоче забрати у мене дітей.
Але я виграла справу. Діти залишилися зі мною. А ще через деякий час виявилося, що мій колишній свекор залишив усю свою спадщину своїм онукам.
Зараз у нас все добре, тільки я ніколи не забуду ті дні, коли ми не мали грошей навіть на їжу.
