Мені чоловік і син в один голос говорять, що так реагувати не потрібно було. Все ж, Світлана у нашу родину тільки увійшла і після моїх слів стосунки буде важко налагодити. Бачте, я повинна піти і перепросити невістку свою, бо хай і вина на ній, та я з нічого зробила бурю. Та от той перстень для мене не “нічого”.
Ще три місяці тому у нашій родині були приємні клопоти пов’язані із організацією весілля. Син мій єдиний одружувався. Звісно, ми із чоловіком, люди, які все життя своє заради нього і жили, організували свято на найвищому рівні.
На саме торжество я піднесла невістці безцінний дар – каблучку. Якщо вірити тому, що свого часу мені мама розповідала, той перстень усе, що залишилось від багатств нашого роду.
Моя далека пра-пра бабуся зуміла зберегти його і передати своїй доньці не дивлячись на усе, що довелось пережити у 20-30 роки і після.
— Ми із князів, доню, – передала мені мама на весілля той перстень, – скільки разів ту річ уже було майже продано, бо інколи і їсти не було що. Але ж це не просто золото і дорогоцінний камінь це – наша родинна реліквія. Скажу тобі, як казала мені моя мама: завдяки тому перстню у роду жодного розлучення .
Ті ж слова я й невістці переказала, звісно, я могла діждати і онучки, та от та річ саме на весіллі по жіночій лінії передавалась. То як я могла ту традицію порушити? Вирішила, що невістка уже частина нашого роду – передала їй.
А тепер уявіть моє обурення коли я за два місяці після весілля приїхала до молодих на гостину з нагоди новосілля, а невістка крутиться переді мною щаслива.
— То як вам мої нові сережки, а ланцюжок? Правда чудо? Я розробляла дизайн.
Я раділа невістчиній обновці, а сама у сина запитую на честь чого подарунок. Він плечима знизав, а потім каже, що то я ніби як на весілля подарувала Світлані. Я ще не туди, бо де могла уявити, що вона зробила? Думала із грошей подарованих те узяли, але Світлана мене ошелешила:
— Та я отой перстень що ви мені дали на оце все і переплавила. Не хвилюйтесь, ювелір – мій брат двоюрідний, то золото все те ж, а камінь у коробочці лежить, може теж із нього що зроблю згодом.
Обурення, розчарування. Та слова такого не вигадали, аби описати усі мої почуття. Розходилась я не на жарт і аж сльози на очах. Сказала невістці повернути усе те, бо не для того я їй той перстень передала:
— Що за забобони, – говорить Світлана, – Таке враження що я мала носити оту старомодну каблучку? Та вона вся пошкрябана була. А тут річ: усе нове і сучасне. Таке я й передам на весілля доньці або невістці. Буде жива ваша традиція, у чому питання.?
Звісно, я все те забрала і ледь додому дійшла, так мені стало зле. А тепер ще й я не така для чоловіка і для сина, бо не повинна була от так реагувати, хай і не права Світлана.
Чоловік узагалі каже, що я мушу все повернути і перепросити, бо сім’я молода і Світлана тільки у нашу родину увійшла. Не гоже так людину зустрічати. Мовляв, ніякі каблучки не варті миру у родині.
Я і перепросити? От скажіть мені, невже я не правильно відреагувала? Ви б інакше себе повели?
Головна картинка ілюстративна.