Ми були створені один для одного, я і Роман. Він – моє шкільне кохання, як і я його, ми не мислили життя один без одного, бо зналися ще дітьми і саме те мене й дивує, що після стількох років віри і правди, він так вчинив, як би не вчинив жоден чоловік, я певна в цьому.
Отож, ми пішли разом вчитися, далі одружилися і вже наші батьки почали чекати від нас дітей. Але ми не звертали на те уваги, ще й раділи, що маємо час пожити для себе.
Далі мої батьки переїхали в село, а нам залишили квартиру, мовляв, ось вам сімейне гніздечко, висиджуйте пташенят. Я уже й сама була не проти. Але ось мені й тридцять і тридцять п’ять, а пташенят все нема, як і лелеки…
Кинулася за допомогою, але марно. Роман мене втішав і казав, що йому добре зі мною і він мене ніколи не покине. Але зміг тепер…
Я наче заспокоїлася, аж тут мама моя зі своїми порадами.
– Вам скоро по сорок, то хоч з сиротинця візьміть, бо що вас далі триматиме? Дитино, з віком хочеться бути на відстані з тим, кого колись дуже любила, я тобі серйозно кажу. Я з власного прикладу кажу це. А ми з твоїм татом непогано живемо і маємо вас обох та маємо хоч спільні теми для розмови, а ви що будете мати?
І я подумала, що так і є, бо він в своєму футболі, я в серіалах і так між нами нема нічого спільного. А от коли б була дитина… Знаєте, якби я наполягла на дівчині, то, може, все було б по-іншому.
Я уявляла, як роблю нам однакові зачіски, ми наряджаємося в однакові сукні, гуляємо і милуємо всіх… Люди нас фотографують і кажуть, що не бачили такої гарної мами і доньки. Так мені цього захотілося, що я розповіла про те Романові.
– Якщо ти будеш щаслива від цього, тоді я згоден.
Не буду розказувати скільки нам прийшлося пройти, перш, ніж нас завели в зал з дітками. Поки я шукала очима біляву дівчинку. Я й прогавила своє щастя.
Обійшла всіх. А такої, як я хочу –нема. Аж дивлюся біля Романа вже якийсь хлопчик, худий, носом шморгає і «тату» йому каже.
– Романе, тут нема такої дівчинки, давай підемо в інший заклад.
– Нелю, – голос в чоловіка став аж хриплим, – Давай візьмемо цього хлопчика.
– Але ми прийшли по дівчинку!
– Нелю, я не можу йому відмовити…
І ось так настирна дитина з’явилася у нас в родині. Він й кроку не давав Романові спокійно ступити, все йому таткав, в очі заглядав і казав, як сильно його любить. Вкладати спати його мав лише Роман, їв він з ним, гуляв з ним, а мене просто не помічав, як і моїх слів і прохань.
Мені доводилося змагатися з ним за увагу чоловіка, бо той не відставав. Розумієте? Коли я не витримала і поставила питання я чи він. То Роман сказав, що він не може сина підвести!
– Нелю, ну ти чого? Він просто дитина і не знає, як себе вести, з часом він освоїться, що його нікуди не віддадуть і буде іншим.
– Романе, я хотіла дівчинку і ти мене не послухав і тепер маєш вибрати або він, або я!
Він вибрав його… Я ще думала, що як піду до мами, то він зрозуміє, що втратив рідну душу, що ми стільки років разом, але ж де… А через якийсь час вже й жінка якась йому трапилася, яка так само синкала та раділа, що має такого чоловіка…
Ще б не радіти, я ж знаю, що Роман чудовий. Але чому він так вчинив зі мною? Я вважаю, що він мене зрадив і мав перепросити і я довго на це чекала, але минав рік за роком, а мене ніхто не перепрошував.
І отак я тепер всім кажу, що мою родину зруйнував ей випадок і якби не син, то я б зараз мала донечку і тішилася б. Правда ж, що так би й було?
Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
