Мені молоденькій тоді ніхто не пояснив і не порадив, що так робити не можна, бо батьків не було. А вони так до мене ставилися наче я їхня, наче я частинка, то чому б і квартиру не продати?

Тим більше, що Юрко ж мій чоловік.

Різниця у нас велика, цілих п’ятнадцять років, але я навпаки рада була тому, що він старший, бо я хотіла не лише любові. Але й батьківського ніжного і трепетного ставлення.

Поки ми жили в місті, то Юрко таким і був, але потім він сказав, що мама кличе в село, бо їй одній важко і ми маємо перебратися до неї. У нас і медовий місяць не скінчився, а вже треба було їхати в чужу хату. Мені не дуже хотілося, але ж Юрко краще знав і хотів мені лише добра.

Зустріла мене свекруха з усмішкою, як і перші рази, і так само поводилася зі мною ввесь той час, вчила господарювати, варити, жаліла, що нема мене кому навчити.

Я була певна, що в люблячій родині, хоч Юрко в маминій хаті і охолов до мене, але я думала, що він просто матері соромиться, а далі все зміниться.

І от свекруха поступово почала мене переконувати, що було б добре ремонти в селі поробити, а як його зробиш, коли все таке дороге?

Читайте також: – Повезуть мене в будинок опіки, Любко, а що? Там тепло, їсти дадуть, скільки мені там того треба. Та якось віку доживу, всюди є люди і людиска. Мені вже вісімдесят два, сили нема тої, а тут і обійде все і в печі запали, газ он який дорогий, шкода

– У Юрчика і здоров’я нема доброго, щоб на заробітки їхати. А так хочеться, щоб все було як у людей. Може б ти, Оксано, та продала свою квартиру? Дітям краще в селі жити на свіжому повітрі. Ти подумай, дитино, ми ж тепер родина. – казала вона і сльози бриніли на її очах.

Я й погодилася. Не було нікого, хто б мені сказав – спинися!

Як тільки віддала гроші за квартиру тут же я стала непотрібною неробою, над якою змилосердилися.

– Чого сіла? Працювати йди! Чи робота сама зробиться?

Чоловік повністю став на сторону матері. Зрада така ламає людину. А мені було лише дев’ятнадцять. Ні професії, ні роботи, ні грошей.

Я залишилася жити з ними на довгі роки.

Коли зрозуміла, що при надії, то й тоді не мала спокою, бо свекруха приплітала чи то Юркова дитина. Юрко вірив.

На моє щастя, дитина була просто викапана бабця, але й це не давало свекрусі її любити. Я жила лише донечкою, вона була моєю розрадою і щастям.

В сорок років я овдовіла і прийшла до хати після церемонії і жахнулася. В хаті було тихо! Тиша була гнітюча, хоч до того, свекруха не переставала бурчати, а Юрко підспівував – не так, не те, не туди.

А потім я почула ще дивніший звук – свекруха схлипувала.

– Пробач, Оксаночко, що я до тебе так ставилася. Ти мене тепер віддаси державі? Прости мене, дитино.

Хлипала і просилася. Я вухам не вірила і очам.

– Нікуди я вас не віддам. Будете тут жити, хіба самі підете.

Відтоді в хаті був спокій і свекруха більше ніколи до мене рота не розкривала.

Потім мені трапився чоловік, якого я привела до нас жити і так само з ним вона вела себе зразково. Я ще зумисне питала Сергія чи не говорить йому свекруха щось на мене, але він запевняв, що нічого не каже.

Щастя відвідало наш дім двічі – до нас прилетіла лелека, до мене й доньки. Яке це щастя, дитячий лепет.

І я зрозуміла, якою б мала бути моя родина, моє життя, якби люди були людьми. Та що вже казати.

Нема вже кому докоряти, бо й свекрухи не стало і я доглядаю могилки та регулярно наймаю сороковусти.

Люди дивуються, що я таке роблю.

– Чи не занадто ти добра була до них замолоду, а тепер теж доглядаєш?

– Та я не добра, – відповідаю на таке, – просто треба завжди залишатися людиною, бо так простіше вижити.

Я точно знаю, що це працює, бо саме так жила всі ці роки, залишалася людиною.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page