А у мене на їхньому фоні просто благодать – мій їздить по заробітках і нічого, що потім два тижні не вилазить з генделика, потім тиждень відходить, ще тиждень мені розказує, як я йому життя перекособочила і знову їде на роботу.
Я залишаюся з дітьми, господаркою, роботою, чекаючи, коли він знову приїде.
У нас всі так жили: від приїзду чоловіка до від’їзду. Так мати моя жила і так я жила, бо що ще хотіти, якщо нема нормальної роботи біля дому, а треба й хату будувати, дітей на ноги ставити, видати заміж і ще й помагати дітям? Та для того батьки й існують і в тому сенс життя.
Те, що чоловік мене ні в що не ставить, я теж навчилася виправдовувати – він просто стомився з роботи, там йому важко, от тут і висловлює своє невдоволення, бо ж там треба все терпіти – і умови погані, і не завжди справедливий поділ грошей, і важко фізично.
Ну, причастився чаркою, але ж не так, як чоловіки моїх подруг, він гроші заробляє, а ті лише з дому тягнуть.
А якось чоловік вернувся з роботи і вже не поїхав, його просто в бригаду не взяли.
– Він кожен день хоче святкувати, а у нас робота. Як стане знову на людину подібний, то хай приходить.
Мене це дуже здивувало, адже він, порівняно з іншими, пристойний чоловік! Все пройшов за своїм графіком – два тижні гуляє, тиждень відходить і тиждень готується до роботи, а його не беруть.
Я ще добряче бригадирові висловилася, що сам набирає своїх кумів, які нічого не вміють, але їх тримає, а мого отак відсилає:
– Дивися, бо привезете дулю з маком, а не гроші, як мого Петра отак лишаєш!
Я себе налаштувала на те, що чоловік вдома, то вже мені стане легше на руки, бо, повірте, все на мені – корова, стайня, косовиця і оранка та садження. Все мої руки роблять за мене й чоловіка.
Але де! Не хоче він робити!
– Та я відпочити хочу, а ти мені вже роботу шукаєш!
– А хто те все робить, як тебе нема? Я! То тепер мовчки й роби, раз тебе хлопці лишили!
Не буду розказувати, що то було у нас в хаті ті пів року. Я вже й радилася з мамою та подругами, але не могла знайти рішення, бо ж не покину я чоловіка, ми ж разом двадцять п’ять років.
Дітям весілля робити та житлом допомогти – нема звідки, бо він вдома і ніде не хоче йти робити.
І тоді поїхала я за кордон на заробітки сама. Не буду описувати, що там все інакше, бо дивилася я на зовсім інше – як там чоловік до жінки ставиться. І аж мені сльози наверталися, що я стільки для нього та нашої сім’ї робила, а він мені й крихти не дає вдячності, теплого слова. Та тут жінка приготувала їсти і вже чоловік радий та хвалить! А у мене що? Навіть не звертає уваги, що їсть, а про «дякую» й мови нема.
Вернулася я з різними думками, бо сама бачила, що й я була не права, надто вже звикла до того, що отак наймитувати – то нормально. А розлука вона своє бере, робить люди зовсім інакшою, і вже ти не знаєш, хто то біля тебе живе стільки років.
Чи не вперше відмовила дітям в допомозі, сказала, що тепер самі все заробляють і не чекають на маму і тата. Так, допомагати буду, але на собі все тягнути не буду.
– Батька мені треба рятувати, якщо є ще що, – сказала їм.
Я вдячна Петрові, що він всі ці роки був нам опорою і заради того я його маю витягнути з того болота і так йому в очі й сказала:
– Або ти людина і біля мене, або йдеш на всі чотири сторони.
Так, що він погодився і головне тепер мені не дати слабину. Як діло моє праве, то й Бог поможе, хіба ні?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
