Я хотіла мати чоловіка і саме в цьому була моя помилка, яка й зіпсувала все моє життя.
– Ти маєш мати чоловіка, – звучало від бабусі, мами, родичів, друзів, подруг, колег, знайомих.
І це так закарбувалося в голові, що не викликало ніяких питань. Впевнена, що й ви зараз читаєте це і думаєте – що ж тут такого дивного в тому, щоб мати чоловіка?
Це ж природно і так треба робити всім.
Різницю я розумію вже тепер, коли не хочу мати цього чоловіка, коли хочу бути дружиною для іншого.
Чоловіка я шукала собі під стать – щоб і в люди вийти, і зарплата відповідна, житло і машина віталися.
Я відчувала симпатію до Віталія, але це не було оте кохання з при диханням і солов’ями. Я по натурі людина дуже стримана і подумала, що це у мене просто так виражаються почуття. Хтось тарелі б’є, а хтось мовчки все обговорює. Так і у мене.
Одружилися вже доволі пізно, мені було двадцять дев’ять і саме це й пришвидшило процес одруження, бо ж на всіх привітаннях з іменинами чи днем Ангела звучало:
– Бажаємо на ювілей отримати чоловіка.
Вживалися ми з Віталієм важко, бо вже обоє люди зі сформованими звичками, якими не планували поступатися. Я не хотіла їхати до нього в село на вихідні, бо комарі – то не моє. А він не хотів паритися в місті, тому їздив додому.
У нас не було сварок, бо ми про все домовлялися – хто що планує і чи піде на якісь поступки. З появою сина все змінилося для мене. Але не для чоловіка.
Він і далі жив своїм життям, дитину любив і гроші виділяв на все, що нам було треба.
Всі вважали, що у нас просто ідеальні стосунки і ставили нас в приклад.
А потім я зустріла Петра і зрозуміла, що означає «хотіти стати його дружиною» – я хотіла приділяти йому увагу, змінювала свої плани, звички, щоб лишній раз побути разом.
З одного боку, так це така собі інтрижка, але я питаю себе-чому я не зустріла його раніше?
Я хочу бути ввесь час поруч з ним, хочу бути мамою його дітей, хочу робити все аби він був щасливим!
З чоловіком у нас давно прохолодні стосунки, та вони й такими були, якщо чесно.
Я не маю на нього в чому жалітися – ми живемо в достатку і злагоді. Наша дитина не знає, що таке крик, має все для найкращої освіти – дорогі гуртки, одяг, іграшки…
Я впевнена, що й у Віталія є якась жінка, яка кохає його, а він її. Просто він це все тримає вкупі, бо ж дитина має рости в повній родині.
І ось це мене зупиняє – якщо в новій родині у нас будуть непорозуміння – я не знаю, як реагуватиме Петро, бо криве слово від Віталія – це зауваження, а від Петра – це в саменьке серце.
Розумом все чітко розумію – дитина зараз росте в спокої та злагоді, а що буде в новій родині?
Чекати ще п’ять років аби син вступив в виш і я змогла налагодити своє життя. але чи дочекається Петро? І тим більше, що я просто дня не можу пробути без нього і думаю ввесь час про нього.
Мені нема з ким поділитися своїми думками, бо впевнена й в тому, що мене й не зрозуміють. «Добра від добра не шукають»! Хочеться розійтися з чоловіком цивілізовано і залишитися при цьому в добрих стосунках.
Але як сказати про це батькам? Вони про Віталія дуже високої думки. Єдине, що тішить – свекри раді б мене позбутися, бо ніколи не розуміли, чому я до них не приїжджаю надовго.
Лишається лиш одне – як наважитися на вчинок?
Фото Ярослава Романюка.