Мені невістка каже, що я стала причиною того, що їхній із сином шлюб розпався. Мовляв, я повинна була би мовчати і ні слова не сказати про те, що дізналась. Знаєте, можливо і права вона, але я вам от що скажу – у цім питанні я ніяк тримати язика за зубами не могла. Не така я людина, та й не той випадок.
Наталка і Вадим мій у парі тридцять три роки прожили. Знаєте, то ж життя ціле, але для нас як один день. От так обернутись, щось пригадати, то й не маю чого, бо день на день був схожим, мов дві краплі води.
От син мій ніби й добре із жінкою жив, та все одноманітно. Вони могли й словом за цілий день не перекинутись. Ні, не тому, що балакать не хотіли, просто, розуміли одне одного і без тих слів – так одне до одного звикли.
Та й які між ними непорозуміння можуть бути? Обоє працюють, мов воли і все в дім. Де що поклали, то там і взяли, бо ж діток у них не було.
Невістка сукню захотіла, чи телефон новий – купують. Сину треба які запчастини, чи авто нове – їдуть і беруть, бо ж гроші є на купці, кажу що працьовиті обоє.
Лиш одне мене бентежило, що діток у них не було. Але то така тема була для обох, що я й не порушувала. Не раз казала сину, аби до якої молодиці придивився, бо Наталя добре, а сім’я то коли і маленькі ніжки бігають по хаті, а не от це як у них.
Та Вадим мене за ті слова так картав, після, довго розмовляти не хотів навіть, то я й не настоявала на своєму. Звісно, не мовчала, але й не несла оте вперед очі.
Ну а потім, в Косові на ринку, я побачила точну копію свого сина. Знаєте, от є так, що ти знаєш свою дитину сиву, а перед тобою його компія, тільки на 20 років молодша.
Мені аж ноги стерпли, бо і йшов отак на одну ногу кульгаючи, і та ж залисина і той же погляд, коли трішки мружиться. Ну не могла я сумніватись – то онук мій.
— Ану зажди. – біжу за тим парубком, – Зажди, – кажу йому, і показую у телефоні фото сина свого. – Ти онук мій, то є правда. Але хто ти? Хто твоя мама? Звідки ви?
Ото доля так розпорядилась, що Василь, а так звуть мого єдиного онука, приїхав на той базар випадково. Із сім’єю він десь тут поряд в одному із сіл будинок винайняв, відпочивали, а на ринок сам Бог велів приїхати.
— З Кривого Рогу ми, а маму мою Людмилою звуть. Панчук Людмила. А я Панчук Василь Іванович.
Я й номер його взяла і дізналась де спинились, а смама до сина одразу зателефонувала. Кажу як є: “Сина твого знайшла. Мама його Люда, пам’ятаєш таку?”.
З тією Людмилою мій син зустрічався ще як студентом був. Така вже любов, та таке кохання. Він приїздив додому, казав буде весілля, та щось не склалсь.
Того ж дня ми із Вадимом поїхали до його сина, у той будинок, де зупинилилась його сім’я. Звісно, Наталі ми нічого не казали. Та й про що говорити, як самі не знаємо що і до чого?
Але така вже тепла була зустріч, так правнучка моя менша була до мене схожа, так ми посидліли душевно, що й розходитись не хотіли.
— Чого ж ти мені нічого не сказала? – перше що запитав Вадим коли його син маму свою набрав. – Ціле життя втратили, могли сина виростити у парі. Чого ж так?
— Так Наталя ж сказала, що ви пара і що ти вже її засватав. Сказала, що батьки твої ніколи мене не приймуть, а вона й сама на п’ятому місяці вже перебувала. Я тоді інститут покинула і повернулась у своє місто. Гірко було, але впоралась, сама сина виростила.
Сину аж зле стало, коли те почув. Забожився, що нічого не знав. А Наталя ж тоді так втішала, розповіла, що Людмила в рідному місті кавалера мала і поїхала, бо вже весілля в неї повинно було бути.
Мій син приїхав додому, мовчки зібрав речі і того ж дня рушив до Людмили.
— Прийме чи ні, а Наталі і бачити не хочу. Хай в куточку, хай скраєчку, а поки мені очі відкриті і розум ясний, буду біля сина. Я – батько. Я – дід. А дізнався, лиш у 55. Бачити її не хочу.
От тепер ходить Наталя та все мені дорікає, що я не мала розуму такого зробила. Каже, що син виїхав далеко, а я на старість лишусь одна, як і вона, а все через мій язик задовгий.
Але, я вважаю, що моєї вини точно у тому, що шлюб сина розпався немає. Ну хіба ні?
Головна картинка ілюстративна.
