Я поспішала на батьківські збори до наймолодшої доньки Улянки, та все одно запізнилася. Тоді ще освітяни дозволяли собі поводитися зі своїми учнями та їхніми батьками абсолютно безпардонно.
– Павленко, ми не зобов’язані вас чекати, – строго вичитувала мене керівниця четвертого класу, – мова якраз ішла про вашу доньку. Мама новенького учня поскаржилася, що Уляна поцупила фломастери її сина Влада, сусіда по парті. А вони дорогі, не всім по кишені. Я розумію, що вам нелегко самій ростити трьох дітей-школярів. Але ж інші в цьому не винні.
– Перепрошую, але в моїх дітей є все необхідне для навчання, в тому числі і фломастери, – ображено заперечила я, але вчителька ще безцеремонніше дорікнула:
– Тобто, на потреби класу грошей у вас інколи не вистачає, а на дорогі фломастери завжди є?
Я не стала говорити, що це подарунок Улянчиної хресної, так як дівчинка з раннього віку дуже гарно малює, і мовчки проковтнула образу. І тут відчула на собі чийсь пильний погляд. Поруч із мамою Владика сидів дуже знайомий чоловік. «Та це ж Антон!», – раптом упізнала я свого першого, з яким розлучилася, не проживши у шлюбі і двох років.
Після зборів до мене підійшов Антон, а його дружина Аліса в той час ще розмовляла з класною керівницею. Ми коротко поговорили, як жили всі ці сімнадцять років. Він недавно переїхав з іншої країни на Батьківщину, і тут продовжує свій бізнес. Мені нічим було похвалитися: сама виховую трьох дітей від різних батьків. Батьком найстаршої доньки Оксани був Антон. Але він про це не знав. Я подала на розлучення через його постійні походеньки, тільки згодом відчула, що ношу під серцем його дитину, але не хотіла признатися, переживала, щоб він не забрав її від мене, так як його статки в рази перевищували мої доходи.
Ми з Антоном обмінялися телефонами, бо ж я мала знайти в доньчиній кімнаті Владикові фломастери і повідомити його батьків, що знайшлася пропажа. Вдома мене чекала мама, щоб розпитати про успіхи внучки, а я вирішила спочатку дати прочуханки Улянці. Донька переконувала мене, що їй непотрібні ті фломастери, бо в неї є свої, і на коробці її наклейка, і вона не винна, що вони такі самі, як у Владика.
Бабуся заступилася за внучку, а я в той час зателефонувала Антону. І що ж? З’ясувалося, що хлопчик просто забув ті фломастери вдома, на уроці користувався Улянчиними і вирішив, що вони таки його, бо тато купує йому все найкраще.
Отже, інцидент було вичерпано, вибачення, щоправда, не дочекалися. Ще й хлопчика, від гріха подалі, пересадили за іншу парту. А мама в той вечір читала й читала мені нотації: яка я немудра, що упустила такого чоловіка, як Антон, та яка я недотепна, що потім зв’язала свою долю з музикантом Богданом, батьком сина Сергійка та вічним гастролером, а наостанок взагалі ніби здоровий глузд утратила, вийшовши заміж за альпініста Івана, якого забрали гори. І що я тепер маю? Антон навіть не здогадується про доньку Оксану, Богдан не дається чути, бо ж треба сина щомісяця утримувати, сама працюю продавчинею за невисоку зарплату. Єдине, що мені залишилося від Івана, це прізвище Павленко і державна допомога на доньку Уляну.
– Та досить уже, мамо, замість підтримати, ти мені лише дорікаєш.
– Добре, не буду. Пізно вже, дай телефон свій, мій розрядився. Подзвоню батькові, щоб вийшов мені назустріч. Погуляємо з ним вечірнім містом.
Мама вийшла в коридор, але телефонувала не татові, а своєму незабутньому колишньому зятеві. Про це я здогадалася наступного дня, коли після обіду несподівано приїхав Антон.
– Як ти могла приховати, що в нас є дочка? Я завжди мріяв мати доньку. А ти позбавила мене радості батьківства, а дитину – татової любові, – посипалися на мене докори.
– Не хотіла заважати твоєму щастю з іншими.
– Та я б одумався. Коли ми розійшлися, в мене ні з ким не складалися стосунки. Одружився з Алісою, та недавно дізнався про її зраду. То мені бумерангом прилетіло за тебе. Простив. Ми переїхали сюди, в моє рідне місто. Але мені все важче їй довіряти. Поки терпимо один одного, але йде до розлучення.
– Співчуваю.
– Не треба, краще дай мені шанс бути з тобою і познайом із дочкою.
– Познайомлю. Але я тобі навіщо? Крім Оксани та Уляни, в мене ще син Сергійко.
– Значить, буде в нас два сини й дві доньки. Влада я не віддам Алісі. Їй не дитина потрібна, а безтурботне й веселе життя.
– Двічі в одну річку не ввійдеш, Антоне, і вчетверте я не відважуся виходити заміж.
Аліса, справді, не наполягала, щоб Владик жив із нею, їй досить було побачень із сином. Мої молодші діти швидко подружилися з Антоном, стосунки з п’ятнадцятирічною Оксаною не зразу потепліли. Що не кажи, вік підлітковий. Мої батьки ледь не моляться на колишнього зятя і мріють, щоб ми були разом.
А мені все ж важко його прийняти. Порадьте, що мені робити.
