Цього року 41 ювілей нашого весілля. За ці роки ми стали одним цілим. Так говорить моя мама. Решта вважають, що стільки не живуть.
І ще кажуть, що ніхто не вчить, як треба жити в сім’ї, як зберегти любов на роки, що спочатку грають емоції, а потім не знаєш, що робити з тією людиною, яка поруч.
Мені пощастило. Мій тато навчив мене, як правильно жити у родині. Тоді я ще не розуміла, що від його порад залежить моє щастя. Просто слухала і вбирала.
Наша таємниця. Ранок. Збираюся до школи. Мама просить одягнути шарф. Не хочу, сперечаюся з нею. Сліз і суперечки не уникнути. Шарф — це ж ганьба перед однокласниками. Підходить тато і шепоче на вушко: «Не сперечайся. Одягни. Вийдеш — знімеш. І мама спокійна, і тобі добре. Якщо буде холодно, то шарф з тобою».
Ну хіба не диво-порада? Таких чарівних порад я отримала від тата безліч.
О. Генрі. Я нездужаю. Температура тримається кілька днів. Мама вдома вранці, а батько зі мною ввечері. Читає вголос новелу О. Генрі «Останній листок» Вселяє надію на одужання. На те, що завтра вже все буде добре. Тато дарує впевненість, що він для мене зробить все, як той художник з оповідання для дівчинки. До сліз. Він читав, а я уявляла себе героїнею і точно знала, що скоро видужую.
Відтоді я обожнюю творчість О. Генрі. Вона пов’язана з батьком.
Чайник. Я тільки вийшла заміж. Чоловік навчався на вечірній формі навчання. Приходив додому пізно. Хвилин за 10 до його приходу тато кличе мене на кухню.
— Ходи, поставимо чайник.
— Навіщо? Ми ж ніколи не п’ємо чай в цей час. — Мені не хочеться відриватися від книги. Про чоловіка я взагалі забула.
— Як навіщо? Прийде твій чоловік додому. Побачить, що ти його чекала, думала про нього. Йому буде приємно.
Цю пораду я запам’ятала на все життя.
Не кожному так пощастило з батьком. Напевно потрібно якось організовано проводити навчання. Готувати молодих до сімейного життя. Вчити їх, як бути батьками. Розробити для цього спеціальні програми.
Хтось повинен зараз цим зайнятися. Та тільки хто?
Тато виховував в мені любов, повагу і турботу про сім’ю. Тоді це було природно. Нам з чоловіком вдалося своїм прикладом виховати дітей у відданості сім’ї. Спочатку батьківській, а потім і їх власній.
Я гадаю, що в цьому теж є заслуга мого батька. Чоловік теж багато чого в нього навчився.
А ось у дітей наших друзів не все так вдало. Багато розлучилися. І не можуть створити нову сім’ю. Душа хвилюється за них. Адже я їх всіх знаю ще з пелюшок, тому вважаю своїми дітьми теж.
Чому так сталося не можу сказати. Як допомогти — не знаю. Знаю тільки одне. Жити так, як зараз живуть діти і внуки моїх друзів неможливо. Потрібно щось робити.
Дуже хочеться. щоб всі наші діти знайшли свої половинки і були щасливі.
Автор: Світлана Дронова.
Фото ілюстративне.