fbpx
Історії з життя
Мені про сватів наших ще на сватанні все стало зрозуміло. Хоч стіл нас гарний очікував і прийом душевний, але розмова не клеїлась. Я їм про весілля, а вони в усі очі дивляться: “Нащо ті гулянки? Марнотратство у чистому вигляді”. Ото відтоді і пішло у нас. А остання їхня заява, так узагалі вже ні у які ворота.

Мені про сватів наших ще на сватанні все стало зрозуміло. Хоч стіл нас гарний очікував і прийом душевний, але розмова не клеїлась. Я їм про весілля, а вони в усі очі дивляться: “Нащо ті гулянки? Марнотратство у чистому вигляді”. Ото відтоді і пішло у нас. А остання їхня заява, так узагалі вже ні у які ворота.

У нас Анастасія єдина донечка, але. навіть якби і було у нас п’ятеро дітей, як у сватів наших, то ми би точно на них не походили. Такої затятої жадібності і уміння економити на найдрібнішому, ще ж треба повчитись.

Почалось у нас із весілля. Ми на сватанні, як і годиться, ту тему підняли, але свати на нас лиш поглянули зі щирим і непідробним здивуванням: “Нащо ті гуляння? То ж марнотратство у чистому вигляді. Якщо ви маєте зайві кілька десятків тисяч, то можете і влаштовувати ту забаву, але на нас у цій справі можете не розраховувати. Краще, ми сину в руки ті гроші віддамо, ніж пустимо за вітром у марній спробі щось комусь довести”.

Ні на що і ні копійки вони не докинули, таки дотримали свого слова. Більше того, мій зять сам собі і вбрання купував і за їхнє перебування на святі заплатив. Хоча як сам… гроші у них із донькою уже тоді були спільні, тож ніби як і донька моя за свекрів заплатила зі своєї кишені.

Думаєте посоромились? Та ні, що ви. Подарували, правда, холодильник і посудомийку останньої моделі, але порівняно із тим, скільки ми витратили, то ж і не гроші, а так собі – забавка.

Після весілля, уже як минуло з пів року, ми підняли питання житла для молодих. Вирішили брати квартиру у столиці в кредит. Розмірковували ми із чоловіком як: на перший внесок складемось, а далі будемо виплачувати ті внески ми, батьки, порівну, адже ж ще ніби і не старі, мали б до пенсії і встигнути.

— А кому та столиця потрібна? – сват брови здивовано підняв, – Чого їм туди їхати? Нікого ж там не знають, та й робота у них тут у містечку є. Живуть за пів години їзди від села, що ще вам потрібно?

Як ми із ними не балакали, як не доводили і не схиляли до того, що дітям нашим у столиці і перспектив більше буде і можливостей, вони і говорити про це не мали бажання:

— Маєте можливість, так купуйте і виплачуйте. Оформлюйте на доньку, чи на себе, але ми не будемо своє копито підставляти, як коня кують. Вище голови стрибати змоги не маємо у нас ще четверо дітей підростає.

От так ми знову усе самі, та самі. Добре, хоч зять людяний, на трьох роботах працює, та ще у друзів грошей позичив, то квартиру ми таки узяли. Виплачуємо поволі. Було би легше, якби свати докидали хоча б кілька тисяч у місяць, але там стіна-стіною.

Знаєте, коли у нас онучок з’явився, ми із чоловіком від щастя готові були прихилити небо. Донька у нас в містечку саме на гостині була і тут онук на світ попросився, так уже після виписки ми її до себе на перший час і забрали.

Телефоную до свахи, кажу, що збираю гроші на візочок для нашого онучка. Донька обрала ж собі такий гарний, сучасний. Та й ціна нормальна – всього 15 тисяч.

— П’ятнадцять тисяч за візок для немовляти? – аж загула сваха у трубку, – То там що, кондиціонер і штучний інтелект у комплекті, а чи воно дитину годує і перевдягає одразу. Ви мене пробачте, але не в наш час такі гроші викидати за чотири колеса і люльку. Тут аби самим було за що жити, а ви так високо узяли.

— Ну а коли у вас час нормальний для сина буде? – запитую уже не витримавши, – Поясніть, ну як можна аж такими економними бути? Ну ви хоч розумієте, що ви живете, хоч якісь радощі і потреби крім базових є? Весілля, квартира, я вже не кажу про те, що ви на ремонт нічого не подарували і не докинули дітям. Але ж це онук, перший ваш онук.

Сваха трубку кинула. А вже за годину моя донька до мене підійшла і попросила більше так із її свекрухою не розмовляти.

— Мамо, у нас прекрасні відносини у сім’ї і родині, нащо ти розбрат вносиш? Так, я вам багато чим завдячую, але й батьки чоловіка про нас не забувають, вони люди добрі і щедрі. Гріх мені на них жалітись, все що мають нам несуть і везуть.

Отакої! То ще й я не права?

Вони картоплину цибулину, сала шматок і цукру мішок, і вони “добрі і щедрі”. А ти і квартиру і ремонт і весілля, і “розбрат вносиш”.

Ну от як це все розуміти? Я мовчати повинна була, ні слова не казати? Але чому, з якого такого дива?

Ну от скажіть, ви б на моєму місці не обурились? змогли б таку несправедливість стерпіти?

01,10,2023

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page