fbpx

Мені страшенно захотілося її побачити. Побачити і зрозуміти, що я краща в усіх сенсах і спокійно дочекатися того дня, коли Вадим перевезе до мене свої речі. Я зайняла місце біля виходу з вокзалу і стала чекати на його появу

Отже, коханка, то не щось таке з рогами і копитами, яке краде чоловіків, затягує в глибоку печеру і п’є з них … усе. Ні, це я вам як інша жінка зі стажем звітую.

Ні, це жінка, яка повна надії, що одного чудового дня її коханий чоловік прийде з валізою і скаже, що більше ніколи і нікуди не піде.

Спочатку, зізнаюся, я не знала, що я інша жінка…

Вадим привів мене в свою квартиру, де ми забули за час на кілька днів. Я ніжилася в його ліжку, купалася в його ванній і захоплювалася йог кулінарними здібностями.

Квартира була практично чоловіча – все в сірих тонах, без жіночих дрібничок, навіть не було штор, тільки жалюзі. Я була певна, що тут я буду повноправною володаркою.

Загляни я в шафу, то одразу б дізналася… Але ж я вихована…

Отож, ці дні минули в казковій атмосфері і я була певна, що стану його частою гостею, але він відвіз мене додому і далі казав, що йому зручніше бути у мене, бо це справжнє жіноче царство.

– В тебе тут наче цілий салон краси, – дивувався він, – Це так мило дивитися, як ти це все на собі робиш…

Я вже й подругам хвалилася, що я знайшла ідеального чоловіка і скоро зміню статус на «одружена». Я була певна, що після такого чоловік через пів року має освідчитися. Я рахувала до цього моменту дні…

А потім він якось готував у мене на кухні і каже:

– Світлано, ходи. Вже все готово!

В квартирі запала гробова тиша… Я не Світлана…

Я не придумала нічого кращого, як зробити вигляд, що нічого не чула.

– Ти щось казав, – спитала я і вийшла з кімнати.

– Інночко, звав тебе вечеряти.

Наче й нічого не змінилося, але між нами стала його дружина.

Ну хоч би він жалівся, що вона його не кохає, не поважає, погано готує чи розтовстіла чи полисіла… Але ж нічого!!!

Її наче ніколи не існувало… Може так само «не існують» і діти? Але ж мали б бути хоч іграшки… А якщо діти дорослі?

Я ще кілька тижнів грала роль оглухлої, самотужки шукаючи його в Інтернеті, але я навіть правильно прізвища не знала, як воно пишеться, а чоловіків з такими іменами просто тисячі…

А потім не витримала і спитала, хто така Світлана.

– Вона моя дружина, – відповів так буденно, ну, як щось таке кажеш малій дитині – небо синє, трава зелена.

– А коли ти мені планував це сказати?

– Я не хотів тебе втратити, – він мене обійняв міцно-міцно, щоб я повірила, що він хоче бути зі мною.

Відтоді для мене почалося Чекання. Якщо людина не хоче втратити іншу людину, то вона має для цього щось зробити. І я чекала, коли Вадим переїде до мене остаточно: гадала на ромашках, читала гороскопи і радилася з подругами…

Минув рік…

Я й далі ходила до нього, коли дружина була за кордоном, а частіше він бував у мене.

Про дружину він не говорив і її не описував, наче слона в кімнаті не існує.

Але ж він є!

Потім мені страшенно захотілося її побачити. Побачити і зрозуміти, що я краща в усіх сенсах і спокійно дочекатися того дня, коли Вадим перевезе до мене свої речі.

Ми домовилися зустрітися на наступних вихідних, бо ці він мав провести з дружиною, яка поверталася з закордону. Я зайняла місце біля виходу з вокзалу і стала чекати на його появу. Майже нічого не пила аби не пропустити появу його і її.

Почувалася наче в засідці і обливалася холодним потом, що я кліпнула і їх пропустила.

Далі побачила його силует, він обнімав жінку, яка йшла поруч нього, щось розповідав і вони аж голови закидали від реготу. Вони виглядали просто щасливими… Як ми…

Я переїхала на іншу квартиру і викинула сімку, не хочу більше ніколи його бачити… Я викинула надію дочекатися…

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page