Але якби так людям в очі сказати, то вони б і не повірили, адже мати моя недоторканна. Справа в тому, що багато років тому не стало мого брата і мама так і не оговталася, тому їй нічого не можна було перечити і мати свою думку.
Так було в нашій родині і тепер я розумію, чому тоді батько пішов, він просто не витримав, але те, що він не забрав мене з собою, те я йому не можу простити.
Брата я не знала, вже й забула. Зате мама постійно мені нагадувала, яким він був чудовим і як її слухав та всім їй допомагав. Хоча в селі всяке казали…
У нас була кімната Дмитрика, де завжди горіла лампадка перед його портретом, були солодощі його улюблені і всі його речі.
Якось раз я з’їла цукерки з того підносу і таке потім мала, що відтоді не заходила в ту кімнату.
Туди мама приводила всіх. Хто до нас приходив в гості, тому скоро водити не було кого. Вона годинами стояла на колінах і молилася, цілувала братів портрет і говорила з ним.
Але не зі мною.
Вона мене не обіймала, не хвалила, не цілувала на ніч, вона взагалі не звертала уваги, чим я цікавлюся і чого хочу. Тільки тоді, коли щось йшло не за планом, вона знала, що винна в тому я.
Поки вона ще була молода, то щонеділі ходила й до нього, щоб покласти свіжі квіти та поговорити. Але з роками їй це робити було важче і вона просила мене возити її туди.
Я відмовляла. Так. Відмовляла.
Вона не питала чи я можу, чи я здорова, чи я в теплі, чи я де, але я мала відвезти її до сина, бо вона давно не була.
Це єдине, про що вона могла говорити зі мною.
Коли вона вчергове телефонувала, то я їй і сказала, хай забуде за мене.
– Ти маєш сусідів. Дала гроші на бензин і хай тебе везуть.
– Я то дам. Але що вони про тебе подумають?
– А мені все одно, лиш би про тебе та Дмитра добре думали, – відказала я.
Йшли роки, у мене все налагодилося, я люблю своїх дітей, чоловіка. У мене все гаразд. Інколи мені хочеться набрати маму і поговорити з нею чи порадитися на рахунок дітей, але я не можу, бо перше ж питання буде – коли ти приїдеш, щоб нарешті мене до Дмитрика відвезти.
Ця жінка мені чужа, навіть дальша, ніж сусідка, з якою я вітаюся, але не знаю, як її й звати. До неї я відчуваю більше приязні.
Звичайно, що сусіди до мене телефонують і кажуть, як там моя мати. Я їм висилаю гроші для неї, коли вони кажуть, що та чогось не має. Але я не приїжджаю.
Знаю, що про мене не високої думки та обговорюють, мовляв, як же Ларисі не пощастило, сина втратила, а дока така виросла, що й не має на старості, де прихилитися. Інколи дуже хочеться розказати людям правду, що раз не приїжджає, то значить або були батька занадто добрі, або занадто погані. Хіба не так?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
